Споконвіку людей приваблювали гоpи
Споконвіку людей приваблювали гоpи - особливо екзотичний гуцульський регіон, його неповторна краса і розмаїття мистецьких витворів. У горах, здається, відступають усі проблеми, з вами залишаються тільки простір і висота, вершини, оповиті таємничими давніми легендами і переказами.
Милуватися горами приємно, але устократ важливіше знати їхню історію, їхні особливості і примхливий характер.
Наш край зачаровує людей, Черемош і Прут несуть на своїх могутніх хвилях славу про Гуцульщину, її первісну неповторність, про високу національну свідомість горян. Карпати користуються заслуженою славою країни чарів і краси. Тут починають свій бистрий плин до Чорного моря дві могутні пінисті красуні-річки – Черемош і Прут. Їх праматір’ю є захмарна Чорногора, яка зі своїми найвищими грунями царицею Говерлою і царем Попом Іваном гордо височить над усіма українськими Карпатами.
Чорногора. Можна сказати що саме вона є таємницею всіх річок і потоків, і всіх народних казок, страшних переказів, легенд ідеалів. Гніздо дощів, хранилище снігу, віковічне притулисько всіх озимнених і занадто гарячих!... От де всі оті “Нечисті місця”, “Прокляті озера”, “Чортівські доли”, “Дідчі верхи”, всі зарослі непроходимим жерепом страшні полонини, зі схованками для ведмедів, диких кабанів і опришків”.
“Несамовите озеро” друге за величиною на Чорногорі. Тисячі років тому його льодовики ще утворили. Древній релікт. Своїм овальним оком спостерігає воно за світом з висоти 1743 метрів і має 90 метрів довжини, 50 метрів ширини та півтора метра глибини. Знайшло воно собі місце між вершинами гір Турку і Ребра у глибокому карі-котлі. Його північним берегом є потужний моренний вал, покритий зарослями кедрова тої сосни і субальпійськими травами. На жаль, в останній час озеро починає замулюватися і заростати водяними рослинами. Поверхневого стоку Несамовите не має, однак нижче моренного валу витікає декілька струмків.
Отам і творяться різні чудеса. У ньому не дай Бог купатися. Та й вода ніколи не буває там теплою. Нерідко і серед літа по поверхні кружляє лід. Нема в ньому ні риби, ні навіть жаб. Але життя тут існує.
З гори Піп Іван, глянувши на схили гори Шурин можна завмерти від мальовничої краси ще одного озера – Марічейки. Піднялося воно на півтора кілометрову висоту і простяглося на 200 метрів у довжину і 100 метрів у ширину. Тут можна намилуватися могутніми моренними валами льодовикового періоду, які обгорнули озеро з двох боків. Інші береги зарослі кардова тою сосною і ялиною. У водяному дзеркалі можна побачити не тільки себе, а й відблиски навколишніх гір з густими лісами.
Щодо назви озера то було то ще в ті часи, коли на нашу землю чорним воронням різні загарбники сунули. Нищили селами, містами все вони. Не мали ніде, крім гір, спасу від них люди. Та й тут ва нюхами їх вороги, стали наздоганяти. Здалеку помітила чужинців Марічка, наречена чабана Івана.
-Біжи, милий мій, до наших рідних і попередь про смертельну небезпеку, а я постараюся зупинити їх тут.
Ніяк не хотів погодитися на таке її коханий легень. Але й прирікати на вірну погибель батьків, дітей, стариків, весь гуцульський народ теж ніяк не міг. Залишилась красуня одна, гордо перетинала дорогу чорним силам. Розізлилися вороги. Схопили її, стали мордувати і вимагати, щоб вона вивела їх з ненависних гір. Завела тоді Марічка злих недругів у такі дебрі, що вибратися з них уже ніхто не зміг. Засвистіли над голою красуні оголені шаблі. Затремтіла земля, звіялися страшні бурі – громи, зрушилися з місць височенні гори, посипалося на голови ординців каміння, від страшної ваги якого утворилося провалля. Знайшли у ньому свій кінець усі загарбники. Геройськи загинула і захисниця гуцульського племені Марічка. Море сліз виплакав за нею Іванко, з них і народилося красиве (озеро), і величне озера Марічейка.
На околиці Шешор у Косовському району на висоті 615 метрів є озеро Лебедин площею з гектар, оточене лісом і багатющим на лікарські рідкісні рослини лугами. Його історія теж пов’язана з татарськими нашестями. Досягло воно і Шешор. Чорним вихором наскочили якось зайди на обійстя заможного шешорського газди Подерейчука. Загарбали все його багатство і наказали відвести їх на відпочинок у тихе місце, щоб ніхто не заважав. Попрощався добрий газда з своєю єдиною красунею-дочкою, але татари для більшої певності забрали і її. Боялися зради.
Довго блукав Подейчук густими лісами, високими горами з навіженими бусурманами, аж поки не вивів їх на затишну рівну поляну. Відпустили чужинці провідника, а його доньку залишили як заручницю. Розіклали вони велике багаття і з’юрмилися біля нього, щоб хоч трохи зігрілися. Старий гуцул стояв неподалік на горі, спостерігав за ними і зрошував лице гіркими сльозами.Крига могутнього озера почала швидко топитися і під вагою людей, нав’ючених нагарбаним багатством коней, розкололася на куски і холодна вода вмить накрила усе своїми хвилями. Над голубінню озера рознеслося розпачливе “Та-ту1” і тут же раптом злетів над водою прекрасний лебідь. Він змахнув могутніми крилами над Подерейчуком і зник у глибині небесних зір. Розгублений батько надіявся втримати дочку, простяг широкі руки, але її вже ніде не було. З туги він так і застиг над озером могутнім дубом.