Прикарпаття
А вже з 18 березня 1881 року в Пістині відбувалося 11 ярмарків: 5 січня, 17 березня, в четвер по Великодню, в понеділок по Зелених святах, 30 червня, 27 липня, 29 сер¬пня, 18 жовтня, 8 і 30 листопада, 30 грудня.
З повідомлень «Временника» Ставропігійського інститу¬ту за 1881 рік дізнаємося, що ярмарки у Галицькій Гуцульщині ділились на одно-, дво-, три- і чотириденні. Так, одно¬денними були всі ярмарки Делятина, два косівських (на Вознесіння Господнє і 15 серпня), один пістинський (31 грудня) і всі три Надвірної. Дводенні проводилися в Косові (у чет¬вер першого тижня Великого посту) і Пістині (5-6 січня, 17-18 березня, в четвер-п'ятницю по Великодню, в понеділок-вівторок по Зелених святах, 30 червня — 1 липня). Чотири¬денні ярмарки відбувалися тільки в Кутах і Пістині.
В. Задорожній стверджує, що дні ярмарків у тому чи іншому місті визначалися так, щоб вони не збігалися зі стро¬ками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім спеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збиралися у Делятині, Косові, Надвірній, Пістині й Яблунові. Наприклад, у Делятині відбувалися знамениті на всю Га¬личину ярмарки на вовну і вівці; в Надвірній — худобу і овець; в Пістині і Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль і яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкрес¬лює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови та Росії. Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У місті Кутах (1833) бували купці з Моравії та Сілезії, які скуповували у місцево¬го населення худобу і спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц.
За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на дрібні, середні і великі. На нашу думку, ярмарки першої, величини були чотириденні (Кут і Пістиня), другої — дво¬денні (Косова і Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня і Яблунова). Великі ярмарки мали характер опто¬вого торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну тор¬гівлю, а дрібні — навколишні і найближчі буковинські, по¬кутські і закарпатські села. Постійними фігурами середніх і дрібних ярмарків були торгівці-скупники вірменського і єв¬рейського походження.
В ядрі передмістя була розташована прямокутна ринко¬ва площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна незабудована сторона площі «впиралась» у помістя з фільвар¬ком. Тут же, зліва від нього, на коротенькій вулиці знахо¬дився дерев'яний костьол св. Трійці. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, між якими притулилася ратуша. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона має характер забудови, коли будинки чергуються із вузенькими проходами; південна і східна сторони мають суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка пе¬реривається проходом. Ширина площі з заходу на схід ста¬новить приблизно 100 метрів.
Переважна більшість із 90 будинків на середмісті були дерев'яні. На південь від середмістя, на площі знаходився ще один водяний млин. До нього можна було з'їхати вигну¬тою вуличкою. Квартали щільної забудови по периметру ринку були з тильної сторони об'єднані вулицею, яка дуже нерегулярним і неправильним півколом оминала їх, утворю¬ючи ще дві маленькі площі в південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Тут же була розміщена сина¬гога. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід від середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається і донині завдяки кам'яним і бетонним над¬гробкам.У 1870 році в місті нараховувалось 2976 мешканців. У 1880 році їх було вже 3113, із яких 63 особи проживали на Вибранівці, решта — в місті. На рубежі XX ст. село слави¬лось своїм кушнірством, кожухарським промислом. Ця про¬дукція поставлялась мешканцями на торги та ярмарки в Коломию та Снятии. Частина ремісників, що займались цим виробництвом, були безземельними. Відомо, що вони шили вироби на замовлення жителів Косівського, Снятинського, Коломийського та інших повітів. Причому, ремісники Пісти¬ня спеціалізувались більше на виготовленні кептарів, у той час як Косів і Кути — на виготовленні довгих кожухів. У 1910 році в місті діяла читальня «Просвіта». Населення міс¬течка на початок 1939 року становило 3900 осіб, із них українців — 2750 чол., євреїв — 570 чол., поляків — 380 чол., так званих латинників, українців католицького вірос¬повідання — 200 чоловік. За документальними даними, біль¬шість із польського населення працювала ремісниками, пе¬реважна більшість українського населення та латинників були у сфері праці пов'язані із землеробством та виробництвом товарів народних промислів — кушнірством, ткацтвом, ви¬шивкою, різьбярством, керамікою.
Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Втрачено також і адміністративний статус містечка, що призвело до слабкого контролю форм архітектурно-містобудівного розвитку поселення, правильного вибору типів його забудови та цілісного історично-спадкоємного розвитку його містобудівної структури.
В селі більшістю землі володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі. Жили пістинчани в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились і люди, і худоба. Все це при¬водило до захворювань. Серед них було багато хворих на ту чи іншу хворобу. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом і т.п. У старі часи медицина була 1 на такому низькому рівні, а лікування коштувало так доро¬го, що селянин не міг собі дозволити лікуватись у лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у міс¬течко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.