Традиції збройної боротьби жителів Перерова
Веселовський Степан взяв собі дружину із роду Волощуків (Олійників). Сім’я була середнього достатку, поля було немало, тож цілий рік господарі проводили у важкій роботі. Важка праця підірвала здоров’я Степана. На початку війни вже був хворий на виразку шлунка.
Тож коли прийшла повістка про мобілізацію, він був упевнений, що його не візьмуть на фронт (і вік уже не молодий 43 роки, і хвороба). Але тоді ніхто на це не зважав. (Дадька дружини Параски – Воло щука Василя, хворого на епілепсію, забрали на призовний пункт, хоч у нього стався приступ на очах у офіцера. На військкоматі він, перебуваючи ще в забутті, почав кричати: “Не буду воювати за москалів, буду воювати за вільну Україну”. З цими словами він кинувся з каменем на офіцера, а солдат-емгебіст з автомата застрелив його. Правда, взяли Степана не в діючу армію, а в тилові частини. В Києві вони розвантажували вагони. Лозунг “Все – для фронту, все – для Перемоги”, означав, що солдатів-фронтовиків забезпечували продуктами непогано, а тиловиків годували квасною капустою (це при виразці)). Здоров’я Веселовського з кожним днем погіршувалося, але не піти на роботу не можна – звинуватять у дезертирстві. Тож товариші вели Степана на станцію попід руки, а там він лежав під вагоном, корчачись від болю.
Тут, на київському вокзалі, зустрілися 2 сусіди, майже ровесники: з евакуації поверталась редакція газети “Вільна Україна” і її кореспондент, український радянський письменник Петро Козланюк. Петро впізнав хворого Степана, добився, щоб його помістили в госпіталь, зробили операцію. Та було вже запізно – хвороба переросла в злоякісну. Тож Веселовського комісували та відправили додому – помирати. І ніби іронія долі – помер він погожого весняного дня 9 травня 1945 р. саме в той день, коли Європа святкувала День Перемоги. В цю Перемогу так жодного разу не вистреливши, вклав і свою частку Весоловський Степан – свою працію і своє життя.
На другій половині обійстя жили Весоловська Параска – тета Степана, та його двоюрідна сестра Весоловського Євдокія. Сім’я була бідною, тому дочки Параски, хоч і були красунями, не вийшли заміж за тих, кого любили. Старшу Анну – засватав багатий вдовець Данищук Іван, у якого від першого шлюбу було 2 дітей. Через кілька років у них з Анною уже було 3 дітей.
По полудню в село в’їхав загін карателів Мензати і Мельничуки встигли заховатися і карателі спалили їхні обійстя. Підпаливши хату і стодолу Мельничуків, гестапівці зупиняти всіх людей, що проходили дорогою, заставляли сідати під палаючою стодолою за окопі і допитували, де господарі. Сестра повстанців, вісімнадцятирічна Ольга, в той час була в полі і не знала, що відбувається. Побачивши пожежу, вона прибігла і кинулася в хату, щоб врятувати свої речі. Карателі її вбили і кинули в палаючу хату. Обгоріле тіло дівчини односельці поховали на цвинтарі в Тростянці. Пізніше учасниця художньої самодіяльності, народна поетка Григор’єва Ганна склала про цю подію баладу, що стала народною піснею:
Пісня про Олю
Ой сходило в небі ясне сонце,
Та й від страху за хмари зайшлою
Як в’їздили люті гестаповці
На розправу к наше село.
Вони вдерлись двох братів шукати,
Підпалили хату й стодоли.
Всіх питали: “Хто із цеї хати?
Хто розкаже, де ділись вони?”
Тут прибігла з поля сестра Оля,
Заломила рученьки свої: