З ІСТОРІЇ СЕЛА ТИСІВ
В час національно-визвольної війни 1648-1654 pp., коли загони козаків у 1648 та 1655 роках підходили до Львова, населення Тисова разом з селянами Надієва, Рахині, Тростянця та Ракова теж брали участь в антипольських повстаннях.
Нові випробування на долю галичан прийшли у 1672-1676 pp., коли внаслідок турецько-польської війни Польща зазнала поразки і втратила контроль над значною частиною українських земель. Це давало можливість васалу турецького султана кримського хану ще більше плюндрувати галицькі землі своїми набігами. Особливо страхітливим був похід кримського хана Кази-Гірея в 1699 року, коли він дійшов аж до Стрия, залишаючи за собою спалені міста й села, а тисячі людей й худоби забрав із собою у Крим. Ще кілька разів у 1701,1712, 1721,1738, 1742 pp. татари доходили до Стрия і знищували це місто, після чого воно перетворилося в провінційне містечко.
Безперечно, що йдучи на Стрий, татарські ординці грабували й спалювали навколишні села, які зустрічалися на їхньому шляху. А оскільки Тисів знаходився зовсім близько від Болехова, то і це село та його жителів спіткала така ж доля.
У час цих походів чимало татар осідало в навколишніх селах. Не винятком у цьому плані й Тисів. Також відомо, що після поразки татар у битві під Журавно з військом польського короля Яном Собєським у 1672 році багато полонених татар були розселені по селах галицького краю, в тому числі і в Тисові.
Цей крок короля був вимушений, оскільки, внаслідок татарських набігів опустіли цілі села. Польські шляхтичі втратили численні робочі руки і величезні прибутки.
Саме в цей час у Тисові появляється новий присілок Пирчів, заселений полоненими татарами. Сама назва Пирчів, як і прізвища Пукас, Турмис, Фенджерин, Кайлик, Болюк, Буджерин та інші є тюркського походження. У зовнішньому вигляді тисівчан чітко проступають монголоїдні риси.
Крім того, на початку XVIII ст., щоб поповнити втрату дешевої робочої сили, польський король та поміщики стимулювали переселення в Прикарпаття жителів з сусідньої Молдавії, Валахії, Турківщини, Самбірщини та інших територій. Нащадки тих переселенців і понині зберегли за собою прізвища Бойків, Бойчуки, Бойчуків, Волохові тощо. Слід сказати, що корінні тисівчани себе бойками не вважають і не дуже поважно ставляться до цієї назви, вважаючи себе "підгірянами", "гірняками", "гірськими людьми". Назва “бойки” яка появилася у XIX ст., була штучно нав'язана населенню цих теренів і походить від тих переселенців з Турківщини, які в говорі вживали слово "бойє". Відомий історик Іван Крин'якевич вказує, що не вся територія Долинського повіту входить до етнографічної межі Бойківщини.
Аналогічну думку зустрічаємо у відомій монографії "Бойківщина".Важкий соціальний, економічний та релігійний гніт польської шляхти спонукали населення краю до антипольської боротьби, яка проявилась в такій формі як опришківство. Опришки — це люди, які прагнули бути вільними і боротися проти панів, щоб здобути волю народу. В основному це біглі селяни, які не бажали терпіти знущання панів і втікали в гори, переважно на Покуття. Гірські полонини і непрохідні ліси були надійним захистом для невеликих опришківських загонів від каральних польських загонів. Запровадилося опришківство на початку XVIII ст. і пов'язане з Олексою Довбушем, уродженцем с. Печеніжин, що на Коломийщині. Для боротьби з опришками, власник міста Станіславова магнат Иосиф Потоцький організував спеціальний каральний поліцейський загін, який народ назвав "смоляками". До нього набирали місцевих жителів, які добре знали місцеві околиці, а особливо гори. Спійманих опришків приводили до Станіславова, де їх жорстоко допитували, а потім четвертували і розвішували частини тіла по головних шляхах. Але, незважаючи на такі жахливі тортури проти опришків, народ любив своїх месників і захисників, а їх загони постійно поповнювалися. З історичних джерел відомо, що соратник Олекси Довбуша Іван Бойчук у 1750 році здобув Болехів — великий на той час центр зосередження земельних орендарів і забрав їх майно. Тоді ж Іван Бойчук зайшов із своїм загоном і до Тисова. Але один злидар-селянин на ім'я Івась повідомив про це місцевого шляхтича-поміщика і тим самим врятував його від смерті. Коли опришки покинули село, поміщик віддячився тому селянинові тим, що подарував йому стільки поля в кінці села, скільки він зможе виорати за день парою волів. Це поле (від підвісної лавки до лісгоспу) з того часу стало називатися Івасьове поле. Іван став багатим, але до кінця XIX ст. воно було роздроблене між численними Івановими нащадками.
У 1772 році внаслідок першого поділу Польщі між Росією, Австрією і Пруссією Галичина відійшла до Австрії, в складі якої перебувала до листопада 1918 року. Однак це не дуже позначилося на становищі простого народу. І надалі зберігався кріпосний гніт, освітня дрімота. Тільки з травня 1848 року після революції в Австрії, становище селян дещо покращилось, оскільки була скасована панщина. Однак земля, пасовища, ліси, , сіножаті залишилися в руках поміщиків, що змушувало селян і надалі бути залежними від них. Тому і для тисівчан відчутного полегшення їх становища не стало. Соляні й залізо видобувні промисли занепали, оскільки розвиток мануфактур та переробних заводів іноземців-капіталістів перетворили кустарне видобувництво ропи, варіння солі та видобуток заліза в безперспективну й малоприбуткову справу. У містечках Стрийської округи були побудовані невеликі чавунні, залізоробні та ливарні заводи, і Демня, як центр залізоробної справи втратила своє значення. За офіційними даними на 1885 рік у селі було всього 37 моргів орної землі і 53 морги сіножатей, а 260 моргів поля (1 морг-0,53 га) потребували значної праці, щоб перетворити їх в придатні для землеробства грунти. Тому із 1343 жителів села більше 90 відсотків володіли крихітними наділами біля власної хатини, які не могли їх прогодувати. А чимало було таких, що не мали й того, тому наймитували у багатших або заробляли мізерні гроші на сезонних промислах в Стрию, Долині, Болехові, Калуші та інших містах. Деяку частину тисівчан злидні заставляли шукати кращої долі й заробітків за межами, краю. Починаючи з 80-х років XIX ст. в Галичині починається економічна еміграція українського населення в Америку, Канаду та країни Європи. Не стало винятком в цьому плані й село Тисів.