ТРАДИЦІЙНЕ ЖИТЛО.
Великого значення при Р. надавали першій купелі — і не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоро¬вою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки до¬давали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев'ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у ку¬піль монету на щастя.
Скупану дитину обсушували біля па¬лаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім зви¬чаєм: прилучення до домашнього вогни¬ща. Серед гуцулів було прийнято при¬в'язувати до правої ручки дитини міше¬чок зі шматочком глини, узятої з домаш¬ньої печі. В інших регіонах як обереги ви¬користовували ножиці або ніж, котрі кла¬ли у люльку (Полісся), вугілля з печі чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).
ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів X.— переважно народні, суто релігій¬ні та змішані. Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку ди¬тину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло від¬биток, до речі, в усталених висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля, йти на збір.
Переважно релігійний обряд X. зберігався в західних районах України (там вважалось: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати). Серед гуцулів, наприклад, було заведено, йдучи до церкви, стелити на поріг петик (верх¬ній одяг), на котрий клали дитину. Після того як мати тричі переступала через ди¬тину, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг ніж, а кума, переступаючи поріг, подавала ніж через вікно. Після цих магічних обрядів куми несли дитину до церкви на хрещення.
В обряді X. важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого (у церковному варіанті — хрещені бать¬ки), яких запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали переважно одну пару кумів із близьких родичів, на Волині — дві-три пари як із близьких, так і з далеких родичів, на По¬діллі — до п'яти, з родичів і знайомих, на Наддністрянщині —до десяти пар, так званих нанашок.
Відмова від кумівства вважалася за гріх.
ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ. Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася В. о.— справжня народна драма, що вклю¬чала ігрові дії, танці, співи, музику.
У характері В. о. відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умикан¬ням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.
У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запро¬син, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.
СВАТАННЯ (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодний, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, по¬сланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його бать¬ки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.
Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам прине¬сений ними хліб або ж підносила молодо¬му гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом по¬силали "розвідника", котрий мав довіда¬тися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.СВАТАННЯ ДІВЧИНИ. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існу¬ючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.