“Життя і творчість І.Миколайчука”

Вступ

Немає, певно, людини, яка б не відчула притягальної сили кіно, яка б не зливалась з персонажами, не переймалась їхніми турботами і бідами, їхніми пристрастями. Чаруючий світ! Ми, чітко усвідомлюючи дистанцію, яка нас розділяє з екранним світом, все ж вживаємося в нього. Хто на рівні побутових і житейських проблем та подробиць, хто на вищому рівні, яким є пізнання сенсу життя, на рівні пізнання духу, завжди невтоленого і бентежного. Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком, використовуючи єдину пружину дії — вбивство, всіляко варіюючи його різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім, глядачі — особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.

Миколайчук – символ українського кіно. Він – той винятковий випадок, коли символ існує, а кіно – ніби ні. За останні роки кілька фільмів зняв Михайло Іллєнко. Його “Фучжоу” теж міг би претендувати на фільм-легенду, на символ. Цієї стрічки ніхто не забороняв. Але її не показали у жодному кінотеатрі. Як і наступний “Сьомий маршрут”.

Миколайчука немає. І українського кіно по суті теж немає. Але, на відміну від Миколайчука, у нього немає ювілею.

Миколайчук, із “Тінями...”, “Білим птахом з чорною ознакою”, “Захаром Беркутом”, утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще з’являються в ювілейних залах. Як скоро вони проминуть?

1. Коротка бібліографічна відомість

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чертарія Чернівецької обл. Закінчив Київський Державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1965, майстерня Віктора Івченко).

Лауреат премії комсомолу України (1967). Заслужений артист Української РСР (1968).

Лауреат Всеукраїнського кінофестивалю в номінації "Премії за режисуру" за 1980 рік. Диплом ВКФ-88 (Баку) за видатний внесок у радянське кіномистецтво (посмертно).

У 1999 р. знятий документальний фільм "Іван Миколайчук. Присвята". Режисер Анатолій Сірих, сценарист Людмила Лемєшева.

Знімався у фільмах: Сон (1964); Тіні забутих предків (1964); Гадюка (1965); Анничка (1968); Кам'яний хрест (1968); Помилка Оноре де Бальзака (1968); Розвідники (1968); Комісари (1969); Білий птах з чорною міткою (1971); Захар Беркут (1971); Зникла грамота (1972); Вавілон ХХ (1979) та ін.

2. Життєвий і творчий шлях Івана Миколайчука –

неповторний шлях талановитого українського сина

Він вступав з першим набором на акторське відділення кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого як випускник студії при Чернівецькому обласному театрі, а завершував навчання актором, в якого було вже дві головні ролі у широковідомих фільмах — «Сон» Володимира Денисенка і «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

Цікавою є історія про те, як учитель його, Віктор Івченко привів свого студента на студію й попросив зробити пробу на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків”. А актора на цей фільм вже було затверджено — москвича Геннадія Юхтіна, обличчя якого надто важко вписати в гуцульський пейзаж чи інтер’єр (це, до речі, підтверджує версію про те, що Параджанов поволі йшов до стилістики, яка потім народилася). Прихід Миколайчука в картину мав справді непересічне значення — бо ж це кіно, і тут мають те, що мають: перед камерою не з фальшивиш, не заховаєшся. «В одну мить, — свідчив Параджанов, — він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних iз червоними трояндами килимах назавжди увійшла в наші душі».