Способи одержання інформації, співпраця з науковцями

Способи одержання інформації, співпраця з науковцями

Коли журналіст отримав завдання підготувати матеріал з визначеної екологічної проблеми, він визначає, яка саме інформація йому потрібно для з"ясування суті проблеми і де взяти цю інформацію? Варіантів одержання інформації може бути безліч.

Чому вибір джерела стає проблемою? Одна з причин полягає в тому, що досить багато людей охоче надали б кореспонденту інформацію, однак у них немає належних повноважень і тому отримані від них дані не можуть вважатися достовірними. Журналіст насамперед відповідає собі на такі питання: яка організація (департамент, відділ, комітет) дійсно займається питаннями, що його цікавлять.

Найкраща "шпаргалка" для визначення компетентних і повноважних персон - телефонні й інші довідники для внутрішнього користування, з яких можна довідатися не тільки прізвища, імена, по батькові потрібних людей, але й назви відділів, департаментів, служб. Деякі фахівці заводять своєрідні досьє на працівників організацій, з якими їм приходиться мати справу, підтримують з ними контакти, щоб у відповідний момент негайно скористатися їх послугами.

До речі, для підтвердження отриманих даних наявності надійного інформатора недостатньо. Коли матеріал з"являється на газетній полосі, потрібно помістити обов"язкове посилання на джерело. Відсутність посилання свідчить про непрофесіоналізм репортера. Виняток становить ситуація, коли журналіст робить це для забезпечення конфіденційності джерела.

Зрозуміло, найкращий варіант - якщо інформатори не заперечують проти оприлюднення їх імен. У кореспондента з"являється можливість замість "відомо, що..." сказати прямо, кому відомо, замість "говорять, що..." вимовити ім"я того, хто говорить, замість використання звороту "очікується, що..." пояснити, ким очікується, а замість слів "як мені сказали..." указати на того, хто сказав.

Потрібно враховувати, що іноді співрозмовники журналіста бояться "репресій" з боку свого начальства, стурбовані кар"єрою, не хочуть суспільного розголосу, соромляться. Стаття 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" зобов"язує журналіста зберігати в таємниці джерело інформації і не називати особу, що надала відомості з умовою нерозголошення її імені. Якщо не вдалося умовити співрозмовника назвати його в публікації, то слід діяти згідно із законом.

Досить часто журналіста попереджають: "Це не для преси". У такому разі кореспондент може спробувати умовити співрозмовника залишити в матеріалі інформацію, котру останній не бажав би поширювати, мотивуючи тим, що без цього матеріал втратить гостроту, і думку буде погано аргументовано.

Окремого підходу вимагають чутки як джерело інформації. Журналісти охоче користуються даними такого роду. Проте це варто робити лише попередньо знайшовши джерело чуток, перепитавши чи насправді ступінь вірогідності висока, іноді пересвідчившись, що в разі, коли після опублікування матеріалу редакції буде пред"явлено позов, особа, що надала інформацію, може з"явитися в суд і підтвердити викладені дані.

У будь-якій іншій ситуації редакція і кореспондент беруть на себе всю можливу відповідальність. Іноді чутки стають приводом для журналістського розслідування і зрештою перестають бути такими.

Однак найпоширеніші джерела інформації - представники органів державної влади. Вони професійно займаються проблемами, про які журналіст хоче довідатися, і можуть йому надати найбільш повні і достовірні відомості, адже до функцій багатьох відомств входить збирання, обробка й нагромадження даних. Проте, одержання необхідних даних із державних організацій може стати дуже складною процедурою.

Далеко не завжди зрозуміло, до якого саме відомства звертатися за потрібною інформацією. У результаті журналіста можуть просто відсилати з одного відомства до іншого, від одного чиновника до іншого. На це може піти маса часу і сил, інформаційний привід буде упущений, а інформація так і не потрапить до кореспондента. Якщо ж зрештою і потрапить - то зовсім не та, яка була йому потрібна.

Чому ж так відбувається? Інформація про стан навколишнього середовища надходить до багатьох державних органів. Різні міністерства і відомства ведуть власні спостереження і збирають відомості про стан водного та повітряного басейнів, підземних вод і ґрунтового покриву, мінеральних і біологічних ресурсів, відомості про їх захист, а також про різні види відходів.