Історичне значення Донцовського «Вістника»
Історичне значення Донцовського «Вістника»
Донцовський ЛНВ («Вістник») мав величезний вплив на весь свій час. Кожний час має свій дух і свої ви¬моги. У добу сумнівів і непевності діяльність Дмитра Донцова здійснювалась у річищі най¬посутніших пот¬реб українства. За визнанням Ми¬хайла Сосновського, «ЛНВістник не був єдиним українським виданням, присвяченим питанням культури, науки, літератури й суспільно-політичного життя, але він був єдиним, що кидав нове світло на українські проблеми, по-новому підходив до ок¬ремих питань і по-новому їх інтер¬пре¬тував. Ха¬рактер, стиль, ідейна наснага, постійна сві¬жість і оригінальність ЛНВістника стають дуже вираз¬ними, коли журнал порівняти з іншими тогочасними пе¬ріодичними виданнями, які появлялися на західніх українських землях, на еміграції та на українських землях під більшовицьким пануванням. Не треба великих зусиль, щоб побачити, що це були два різні світи, два полюси, на яких люди однієї нації го¬ворили різними мовами» [1].
Сосновський говорить про «велику павзу» між дво¬ма світовими війнами, під час якої виросло і сформу¬ва¬лося унікальне покоління українців, які вписали од¬ну з найяскравіших сторінок в історію України. «Укра¬їн¬ське культурне, літературне й сус¬пільно-політичне життя 20-х і 30-х років тісно зв'я¬зане з «Літературно-Науковим Вістником» та «Віст¬ником», журналами, що їх редагував Д.Донцов протягом 1922-1939 років. ЛНВістник, а далі «Вістник» відіграли велику й важ¬ливу ролю в процесі формування української духо¬вости на всіх українських землях між двома світовими війнами. Можна сказати, що українська людина трид¬ця¬тих-сорокових років, головно зі західньоукраїнських земель, досі носить на собі відбиток впливу цих двох журналів з періоду «великої павзи», про яку ко¬лись писав Донцов у ЛНВістнику і головним актором якої він передусім був» [2].
Донцова годі зрозуміти з точки зору «об'єк¬тивної» науки, на яку, без врахування дійсного ста¬ну справ, посилаються його критики. Під питання було постав¬лено саме майбутнє української нації. Аркадій Живот¬ко намагався бути «відстороненим»: «Приступивши до реалізації цього завдання, ре¬дакція розгорнула його в напрямі безоглядної боротьби з традиціями й ідеями, якими жив «Лі¬тературно-Науковий Вістник» у минулих роках. Зокрема виступає проти ідеї демокра¬тизму в ук¬раїнському житті, висуваючи натомість ідео¬ло¬гію т.зв. українського націоналізму» [3].
Критика демократизму в ЛНВ («Вістнику»), яка, оче¬видно, не подобалася відомому історику україн¬ської преси, насправді не заперечувала інтелек¬туа¬лізм. Навпаки, середовище вістниківців плекали есеїс¬тичне, тобто творче і суб'єктивне мислення, неможли¬ве без власного погляду на речі й незалежної точки зору, яку, однак, обов'язково треба було відстоювати. О.Ольжич писав до Дмитра Донцова 2 лютого 1934 року: «Гадаю, що «Віст¬никові» треба більше уваги віддавати критиці. І то не чекати оказій в роді появи збірки поезій чи нового журналу, а постійно рефе¬ру¬вати літературні поточні прояви в нашій періодиці. Нічого так дошкульно не відчуваємо всі ми, як саме браку докладної, пристрасної, неприхильної критики. Вона є завжди і коригуюча, і стимулююча. Недостача критики власне і створює в значній мірі недостачу ін¬те¬ресу до літератури, оту «порожнечу», що в неї да¬рем¬на річ кричати» [4].
Неординарність журналу підтверджують су¬часні до¬слід¬ники: «Самобутність і незалежність - ті риси, які визначали обличчя видання, що мало свій стиль, характер, ідейну спрямованість» [5]. Тодішнє поколін¬ня молоді шукало виходу з історичного роздоріжжя, відповіді на запитання, чому були програні визвольні змагання і що слід робити для того, щоб перемогти. До цього покоління належав і Євген Маланюк. «Але від того першого числа ЛНВ - вже дихнуло на нас першим передчуттям мож¬ливої відповіді. Це вже було щось якби прорив облоги, якби вихід в широкий світ (...) після довгого спаралізування» [6].
Позиція Дмитра Донцова була виразною і загаль¬нозрозумілою. «В усім - в белєтристиці, в літератур¬ній критиці, в наукових статтях і споминах, старалася редакція дати вираз одній загальній ідеї, - протесту проти пасивного відношення до окруження» [7]. Це і приваблювало інтелектуальну молодь. Чіткість позиції та однозначність політичних бажань були вимогою доби. У січні 1926 року, у рік виходу у світ «Націона¬лізму», Дмитро Донцов пи¬сав: «Минулий щойно рік приніс для нас дві важні надії - повільну ліквідацію ягелонської ідеї тут, приспішену ліквідацію войовни¬чо¬го комунізму - там, і - скріплення польсько-росій¬ської приязні. (...) Більш як коли-будь, потрібна нам тепер одноцільна політика, а не «автономічна» плат¬форма тут, а «радянська» там. Більш як коли-будь... Але менше, як коли-будь думається в нас про се» [8].Донцовська наполегливість і послідовність не ми¬ну¬ли марно. Йому «вдалося зробити в Галичині те, чо¬го не спроможна була зробити жодна полі¬тична організація - повести за собою ціле покоління моло¬ді, вселити в нього віру у свою націю, виховати гор¬дість і жертовність, впевненість у власних силах, дати орієнтири на перспективу. Можна сказати, що вся творчість, редакторська й видавнича політика Д. Дон¬цова були підпорядковані ідеї нації й позбавлені «малоросійської шатості», з якою він так нещадно боровся» [9].