Регіональні та місцеві телекомпанії України на сучасному етапі
Регіональні та місцеві телекомпанії України на сучасному етапі
Як відомо, місцеве телебачення в Україні у 60 - 70-х роках базувалось на обласних комітетах по телебаченню і радіомовленню. До 90-х років ряд областей Української РСР не мали взагалі свого власного місцевого телебачення.
Справжній прорив у створенні нових телерадіокомпаній стався з моменту, коли Україна стала незалежною державою. Одна за одною почали відкриватись телестудії у Вінниці, Житомирі, Полтаві, Луцьку, Черкасах, Хмельницькому, Тернополі, Севастополі.
Далеко не всі новостворені телестудії виявилися в однаково сприятливих умовах (ідеться про телестудії в областях, які відкрились у загальній системі Держтелерадіо там, де їх раніше не було). Приміром, телевізійники Житомира, Херсона, Тернополя, Хмельницького за підтримки місцевих органів влади отримали спеціалізовані нові приміщення, технічну базу. У ряді інших областей: Вінницькій, Полтавській процеси становлення молодих студій відбувались складніше.
Практично всі новостворені телестудії задовольнялися монтажно-знімальними лінійками VHS, SVHS. Досить гострою виявилась і кадрова проблема. Кадри здебільшого підбирались із випускників місцевих вузів, проходили спеціалізоване навчання в Укртелерадіоінституті. Практика вже не раз довела, що тим, хто працює на телебаченні потрібна насамперед не спеціальна телевізійна освіта, а особлива "телевізійна душа".
Уже в середині 1994 року власні передачі вели 23 обласних телерадіооб'єднання, телерадіокомпанія "Крим", Севастопольська та Криворізька міські телестудії. Загальний обсяг місцевого мовлення складав 14 760 годин на рік. У 1994 році розпочалися роботи з планування виробництва ряду технічних засобів для національного телебачення і радіомовлення. Згодом ці роботи дістали подальший розвиток у комплексній цільовій програмі Мінмашпрому України "Телебачення і радіомовлення". Нею передбачались у 1992-1996 роках розробка та серійне освоєння вітчизняних засобів для створення, обробки, монтажу й випуску в ефір телепрограм. За своїм технічним рівнем ці засоби належали до IV покоління, більшість з яких у межах країн СНД створювались уперше.
Крім того, започаткована комплексна цільова програма Мінмашпрому "Український телевізор", виконавцем якої мали б бути вісім підприємств-виробників телевізійних приймачів та 53 підприємства-виробника електронної техніки, вузлів, функціональної електроніки й матеріалів. Передбачалось суттєве збільшення обсягів виробництва телевізорів з одночасним підвищенням їх технічного рівня шляхом випуску приймачів 5-6 поколінь з аналого-цифровою і цифровою обробкою сигналів. З урахуванням потреб внутрішнього ринку і прогнозу експортних поставок програмою передбачалося збільшення в Україні виробництва телевізорів у 1995 році до 5 мільйонів штук.
Але, на жаль, через брак коштів, а можливо, через інші причини, які криються значно глибше, усе це і лишилось тільки на папері. Хоча за всіма параметрами Україна, чи не єдина з республік колишнього СРСР, мала можливість і промислову, і науковий потенціал аби заповнити ринок країн, особливо Східної Європи і пострадянських держав, високоякісною телевізійною апаратурою. Незреалізованість даного проекту в Україні призвела до того, що цілі галузі, високоточні технології виробництва були приречені на знищення, в ліпшому разі "замороження".
Одне, приміром, таке підприємство, як ВО "Свема" у м. Шостка, яке базувалось здебільшого на зв'язку із кіно і телебаченням, змушене роками простоювати, згорнувши відповідні наукові розробки, вдосконалення технології виробництва. А скільки таких підприємств, відлучених від телевиробництва, залишились в Україні не використаними і зруйнованими?!.
Далі поведемо мову про абсолютно нове явище, яке виникло в Україні в середині 90-х - мовлення телекомпаній, що не входять до системи Укртелерадіокомпанії державної.
Новостворені телекомпанії відрізнялись одна від іншої насамперед формою засновництва. Засновниками були профспілкові громадські організації, органи державної влади, підприємства, установи, заклади культури, комерційні структури, окремі громадяни. Загальний обсяг мовлення недержавних телерадіоорганізацій, які діяли в Україні у 1993 році, складав близько 2 тисяч годин на добу. Приміром, регіональна телекомпанія "Ютар" (м. Київ) мала 15 годин середньодобового мовлення, "АТБ-1" (м. Харків) - близько 10 годин, інші, порівняно невеликі, місцеві телестудії - 3-6 годин на добу.
Пізніше Закон України "Про телебачення і радіомовлення" позбавить права створювати телерадіоорганізації партіям, профспілкам та громадським організаціям.