Українська преса про національні святині
Українська преса про національні святині
Уведення християнства на Русі дало можливість нашому народові реалізувати свій могутній творчий потенціал. Так, завдяки нашим геніальним предкам, наша земля протягом майже тисячоліття прикрашалась чудовими культовими архітектурними пам'ятками, авторами яких здебільшого були наші співвітчизники. Немов квітами, усіяна Україна цими духовними перлинами, які століттями милували око нашим дідам-прадідам, були осередком духовної культури, народної моралі, Божого Слова. У будь-якому місті або селищі, безсумнівно, головною прикрасою була церква, або ансамбль монастиря. Більш-менш освічена в архітектурі людина, побачивши знімок якоїсь церкви, зможе назвати область, де ця церква знаходиться, адже кожна місцевість має свої архітектурні особливості й традиції.
Наша батьківщина дуже багата на святі місця. Прояснений світлом Христової Благодаті, український народ створював святині, які прославляли його талант далеко за межами колишньої імперії. Унікальні архітектурні шедеври назавжди залишалися свідками таланту нашого народу, його естетичної невичерпності.
За радянських часів урядовці негативно ставились до пам'яток культової архітектури, тому радянські цензори радили редакторам газет та журналів друкувати менше статей з цих питань. Та в роки незалежності в української преси є можливість публікувати такі матеріали. Таким чином преса прилучає населення до місцевих святинь: і тих, що збереглися, і тих, що зникли, прославляє наших славних предків, які залишили по собі ці зразки національного зодчества.
За останні два роки перше місце в газетах, звичайно, посідають матеріали про Успенський та Михайлівський собори, які відновлюються нині у Києві. Для українців назавжди залишиться в пам'яті ім'я будівничого Успенського собору, кріпака Києво-Печерської лаври Степана Ковніра. Величезний талант, закладений в простого кріпака реалізувався в багатьох будівлях Києва. Але найголовніша його робота - усе-таки Успенський собор лаври, який перебудовувався у ХVIII столітті. Окрім цього собору, в Лаврі ним побудована ще дзвіниця на Дальніх печерах (т.зв. Ковнірівська), палітурна майстерня. У Києві ще відомі його Братський монастир, Кловський палац, Троїцька церква Китаївської пустині. Шкода тільки, що автор матеріалу про С.Ковніра, Лев Кудрявцев [1], очевидно, іще не позбавився атеїстичного комплексу, пишучи про "територію колишньої Києво-Печерської лаври" (виділено нами. - С.Б.), або пишучи про завершення "спорудження Державного Києво-Печерського заповідника". У принципі в лаврському статусі "заповідник" і "державний" власне не було нічого принизливого. Але нова наша історія показала, що саме ці визначення заперечували релігійність, святість цього місця. І тим більше, коли С. Ковнір добудовував ансамбль Лаври, про державний і заповідник, звичайно, не було і гадки.
Як і в усьому християнському світі, в Україні монастирі відігравали важливу роль не тільки в релігійному, а й соціальному і культурно-освітньому житті нашого народу. Наприклад, найдревніша київська жіноча обитель - Флорівська на Подолі до революції мала трикласну школу-притулок для дітей-сиріт і дітей з бідних родин [2]. Також монастир мав готель, де плата за нічліг у загальних номерах була від 1 до 3 копійок і від 30 до 70 в окремих кімнатах. Це був найдешевший у місті готель - кожний бажаючий міг безперешкодно зайти до нього, зайняти на підлозі чи на дивані вільне місце, заплатити черговій черниці й сяк-так перебути до ранку. Тому готель був зручним не тільки для мандрівників, а й для бездомних. Після революції монастир зазнав порівняно незначних пошкоджень і після 1961 року був одним із дев'яти українських і двох київських діючих монастирів.
Не так пощастило Преображенському Мгарському монастирю, що у м.Лубни Полтавської області 6 серпня 1919 року більшовики розстріляли ченців обителі разом із настоятелем [3]. На території монастиря був створений Патронат для дітей "ворогів народу". З 1937 року тут був дисциплінарний батальйон, з 1946 року - військові склади, з 1985 року - піонерський табір. З 1993 року у напівзруйнованій обителі відновлене чернече життя.Подібна доля спіткала і Свято-Григоріїв монастир, більш відомий під назвою Бізюків - видатну святиню Південної України (с.Червоний Маяк, Херсонської області). Ця обитель у ХІХ столітті за духовністю висувається серед українських монастирів на друге, після Києво-Печерської лаври, а з економічного боку вона виходить на провідне місце у світі [4]. У монастирі процвітало землеробство, скотарство, конярство, рибний промисел, винокурня, цегельний завод, гончарні майстерні, кузня, млини, олійниця, пристані, електростанція. Після більшовицького перевороту всіх 1800 насельників обителі було розігнано. У 1920 році на території монастиря було організовано радгосп "Червоний маяк". Найбільший і найкрасивіший собор Вознесіння був зруйнований і на його місці зробили танцмайданчик. Збереглись арка і вівтарна частина, яку використовували як сцену. На стінах вівтаря були написані лайливі слова і малюнки. У Зимовому соборі зробили клуб. Замість ікони - оголошення: "31 грудня новорічний карнавал! Хто прийде у масці - вхід безплатний". Згодом усі монастирські будівлі було перетворено на руїни. На місці каплиці стоїть пам'ятник Леніну з відбитим носом. У 1969 році трактори й екскаватори зрівняли з землею монастирське кладовище. Люди пам'ятають купи сміття, де валялися останки, облачення монахів. На честь 100-річчя від дня народження вождя світового пролетаріату на місці кладовища збудували нову школу. Місцеві жителі згадують, як на шкільному футбольному полі хлопчаки штурляли ногами череп ченця. З 1991 р. обитель почала відроджуватись.