М.Грушевський очима англійців
На відміну від таких визначних істориків ХХ століття, як грек Спиридон Лампрос, румун Ніколай Йорга чи болгарин Богдан Філов, котрі поєднували історичні студії з політичною практикою й були засуджені до вигнання або й до смерті саме за свою політичну діяльність, Михайла Грушевського засудили головно за його історичні погляди. Крах Совєтського Союзу дещо притлумив був дискусії довкола Грушевського та його спадщини, проте нині суперечки щодо нього в офіційній російській історіографії, здається, розгоряються з новою силою.
Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства.
Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.
Наважусь навести тут приклад із досвіду одного з англійських вчених — на підтвердження фахової проникливості Грушевського. Дійшовши в своїй «Історії» до 70-х років Х століття, вчений згадує один грецький документ (оригінал якого було на той час загублено), де описується подорож візантійського чиновника вгору й униз по Дніпру, з заїздом у Крим. Під час подорожі на чиновника нападали і його ж таки захищали якісь невідомі племена. Грушевський сумлінно переповідає зміст документа, перелічує всіх відомих російських істориків, які пробували його на різні лади датувати й інтерпретувати, й підсумовує врешті, що, зважаючи на надмірну заплутаність тексту, він не бачить змоги опрацьовувати його далі.
Сумніви щодо цього документа із тогочасних істориків висловлював лише один (утім, невідомий Грушевському) вчений — Карл Крумбахер, засновник новітньої візантології. Обережність Грушевського виявилася недаремною. Років двадцять п’ять тому я навів аргументи на користь думки, тепер загальновизнаної в наукових колах: згаданий документ, так звані «Записки Топарха •отського», — підробка, складена десь між 1816 та 1819 роками1.
Звернімося тепер до англомовного видання Грушевського. Сподіваюся, ті, хто сприяв його появі, не звинуватять в надмірній поблажливості, коли скажемо, що перший його том підготовлено за найвищими світовими стандартами. Перш за все, найвищої оцінки заслуговує якість перекладу. Інтерпретатор українського тексту Марта Скорупська чудово володіє англійською ідіоматикою, але ще бiльше вражає її вміння знаходити термінологічні відповідники (або ж удалі замінники) там, де прямих відповідників українським термiнам в англійській мові не існує. Таким чином, книжка з’явилася перед англомовним читачем без тих фатальних вад, що псували враження від попередніх, безнадійно калькованих і неоковирних перекладів праць українських iсторикiв.
У новому виданні майже немає і друкарських помилок — вельми пожадана якість для книжок, розрахованих на міжнародний ринок, і таки справді велике досягнення, беручи до уваги величезну кількість цитат і бібліографічних посилань на різноманітні іншомовні джерела, від арабських до грецьких.Нарешті, видання супроводжується двома блискучими передмовами, які дають англомовному читачеві загальне уявлення про життя й творчість Грушевського. Одна з них, що її написав професор Альбертського університету (Канада) Френк Сисин, подає біографічні та історико-культурні відомості про автора та його книжку. Інша, яка належить відомому польському дослідникові Київської Русі Анджею Поппе з Варшавського університету, наголошує на фахових рисах Грушевського-історика та на подальшій долі й сьогоднішньому значенні його праць.
На останній проблемі варто зупинитися докладніше, бо й справді — чи є сенс перевидавати книжку, написану понад вісім десятиліть тому, позначену духом часу й позбавлену в своєму науковому апараті результатів пізніших наукових досліджень і відкриттів? На це запитання знайдеться щонайменше чотири відповіді.
Найпростіша з них полягає в тому, що Грушевський є класиком, а класиків треба перевидавати, — подібно до того, як англійський візантолог Дж.Б.Бері на початку ХХ століття перевидав з оновленим науковим апаратом "Історію занепаду Римської імперії" Едварда Гіббона, написану наприкінці ХVIII століття, — й опісля ще не раз відтоді перевидану. Коли йдеться, однак, про праці Грушевського, то існує принаймні ще три аргументи на їхню користь.