Вчення про державу і право представників лібералізму в Англії:І.Бентама, Дж.Мілля і інших так званих утилітаристів

Політичне вчення Джона-Стюарта Мілля (1806— 1873) є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого І. Бентамом, Мілль, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-полі¬тичних явищ, а також у подальше розроблення нор-мативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці — "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної еко-номії".Мілль розпочав свою науково-літературну діяль¬ність як послідовник І. Бентама. Значний вплив на формування його світогляду справив батько Джеймс Мілль, який, власне, став симпатиком І. Бентама після смерті останнього в 1832 р. Формування влас¬ної концепції Дж.-С. Мілля розпочалося з вивчення проблем моральної філософії та критики Бентамової етики. Він відкинув раціонально обґрунтоване розу¬міння особистого щастя, що спиралося на апологію індивідуального егоїзму. Пояснюючи свій відхід від учення Бентама, Мілль писав у "Автобіографії": "Я ніколи не сумнівався у правильності свого висновку, що щастя є пробним каменем усіх життєвих правил, а водночас і метою життя. Але тепер я почав думати, що єдиний засіб досягнути цієї мети — поставити її на другий план, а не робити з неї безпосередньої цілі осмислення. Тільки ті щасливі, гадав я, хто ставить собі завданням у житті якийсь інший предмет, а не особисте щастя, наприклад: щастя інших, добробут людства, а також будь-яку справу, будь-яке дослід-ження, «що його вони здійснюють не як засіб, а як ідеальну ціль". Учений виступив проти виведення всієї моралі з принципу особистої, економічної користі, підкреслюючи значення ідеальних мораль¬них засад.

Свою нову утилітаристську етику Мілль умотиво¬вував із допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження, в оста¬точному підсумку, служили мислителеві засобом обґрунтування нової політичної реальності як своєрідної вершини історичного розвитку і водно¬час — напрямків її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. Сам Мілль, пояснюючи фор¬мування своїх поглядів, писав, що він осягнув "другу половину істини", порівняно з мислителями ХVIIІ ст., дійшовши висновку, що "...людський дух у своєму прогресі дотримується певного порядку, за яким певні явища повинні передувати іншим, і цей порядок може бути змінений урядом і суспільними перетвореннями тільки до деякої міри, але не в не-обмеженому розмірі; всі питання про політичний устрій відносні, але не абсолютні, і різні рівні розвитку людського прогресу не тільки можуть, а й повинні мати різні установи; управління завжди зо¬середжується або переходить до рук тих, хто репре¬зентує в суспільстві наймогутнішу силу, і діяльність цієї сили залежить не від суспільних інституцій, а, навпаки, інституції визначаються нею".

У політичній теорії Мілля можна вирізнити кілька рівнів: етику, соціальну і політичну філософію, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини — прагнення до щастя і зменшення страждання — є фактом, що не підлягає доведенню з допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля люди¬ни — це "дитя бажання", то вона повинна бути спря¬мована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, — корисно, морально і справедливо. "Справедливість,— писав Мілль, — має своїм під¬мурком користь і складає головну частину всієї мо¬ралі... Справедливістю називаються моральні вимо¬ги, котрі, якщо розглядати їх сукупно, посідають вище місце в ряді вимог суспільної користі, а тому мають вищу обов'язковість, ніж інші вимоги". Це — формальний аспект тлумачення вченим справедли¬вості, її місця в системі етичних категорій.

За своїм моральним змістом категорія спра¬ведливості розкривається через трактування голов¬ної проблеми соціальної та політичної філософії Мілля — взаємовідносин особистості й суспільства. Він дав чітке ліберальне тлумачення цих взаємо¬відносин. У визначенні ідеалу останніх мислитель виходив з інтересів та блага індивіда. Рівночасно його позиція суттєво відрізняється від позиції Бентама. Зокрема, він підкреслював, що не можна основу¬вати мораль тільки на постулаті особистої економіч¬ної вигоди індивіда і на вірі в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої людини автоматич¬но приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.На думку Мілля, принцип досягнення особистого щастя (задоволення) може бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно пов'язаний з іншим принципом, керівною ідеєю; ідеєю необхід¬ності узгодження інтересів, причому не тільки окремих осіб, а й загальносуспільних інтересів. При цьому вищим проявом моралі є ідеальна шляхет¬ність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Мілля — більш зрілий і гнучкий .аніж учення Бентама. Мілль робив наголос на ролі ідеальних основ у політиці, на розробленні та засто¬суванні на практиці "правильних", "моральних" видів політичного устрою. Він дав нове, змістовне трактування щастя, до якого має прагнути людина, і задоволень, що їх належало вважати моральними. Мілль запропонував якісне розмежування вищих (інтелектуальних) і нижчих (чуттєвих) задоволень, уважаючи, що людина неодмінно мусить прагнути до ідеальної шляхетності, самопожертвування заради блага інших та всього суспільства. Цю орієнтацій) мислитель уважав найвищою моральною якістю, яку слід розвивати з допомогою виховання. Сама ж мо¬раль, своєю чергою, не може вимірюватися лише користю, яку вона приносить. Основа моралі — "по-чуття спільноти, притаманне людству, бажання єднання з нашими ближніми". Цінність або мораль¬ність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно з Міллем, тим, наскільки він веде до "най¬більшої суми щастя для найбільшої кількості людей" і збереження суспільного організму. Цінність загаль¬ного блага полягає у взаємному врахуванні супереч¬ливих інтересів не лише індивідів, а й класів. У своїй етиці він виступав як безпосередній попередник солідаристських концепцій — без "взаємного визнання інтересів", уважав Мілль, неможливе ніяке спілку¬вання між людьми, за винятком ставлення рабо-власника до раба.