Ризький мирний договір та його політико правові наслідки

Сторони визнали взаємну незалежність, прагнення до невтручання у внутрішні справи, відмова від підтримки ворожих один одному дій і відмовилися від взаємних фінансових претензій, окрім визнання участі Польщі в економічному житті Російської імперії і в її золотому запасі. Польщі повинні було бути передані культурні і історичні цінності, евакуйовані з Царства Польського як до, так і під час Першої світової війни. Була підписана також угода про перемир'я, яке набувало чинності з 18 жовтня 1920 р. Всі ці угоди були ратифіковані УРСР 20 жовтня, Польщею — 22 жовтня, а РРФСР — 23 жовтня. Договір набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами 2 листопада, що відбувся в Лібаве (Лієпає). Польські війська були відведені на демаркаційну лінію, а радянські частини вступили до Мінська, Луцька, Проскурова і Кам'янець-Подільського. В цілому, згідно польській статистиці, Польща отримала західнобілоруські землі з населенням в 3 987 тис. людина, з яких близько 3 млн. складали білоруси, і західноукраїнські території приблизно з 10 млн. населення, з якого майже половина були українцями. Правда, з урахуванням того, що польські статистики записували поляками всіх осіб католицького і уніатського віросповідання, частка етнічного польського населення на цих «східних околицях» складала всього лише близько 10% [1, c. 90].

Крім переговорів з Москвою поляки з 30 вересня вели переговори і з Литвою, з якою 7 жовтня було підписано угоду про демаркаційну лінію, що залишала Вільнюс Литві. Цей крок пояснювався побоюваннями Варшави перед Лігою Націй, що відгукнулася на скаргу Литви щодо дій польських військ на її території. Щоб все-таки одержати Вільнюс, польське керівництво інсценувало «заколот» в армії, і 9 жовтня дивізія генерала Желіговського, що «збунтувалася», захопила місто. Офіційно Варшава не відмовилася від раніше підписаної угоди, що, втім, не перешкодило їй включити Вільно до складу Польщі.

Відмова польського керівництва від підтримки Врангеля і Петлюри в обмін на отримання територій на Сході дозволила радянському керівництву перекинути основні сили Червоної армії на південь і до 16 листопаду 1920 р. розгромити врангельські війська і завершити Громадянську війну в Європейській частині країни. Проте ще належало добитися підписання Польщею остаточного мирного договору. Природно, що підписаний прелімінарний договір сторони прагнули виконувати на основі взаємності. Так, Москві досить довго довелося переконувати Варшаву виконати положення угоди про припинення підтримки військових загонів Булак-Балаховича, Савінкова і Петлюри, які продовжували базуватися на польській території. Формально польське керівництво видало накази про припинення співпраці з цими формуваннями і їх висновок протягом 2 тижнів за межу Польщі. Але реальне виконання цих наказів почалося лише після того, як ці загони були вибиті з радянської території в 20-х числах листопаду. Більш того, в прикордонних районах Литви, окупованих Польщею, до грудня 1920 р. була зосереджена 59-тисячна армія генерала Желіговського, який ще в жовтні був офіційно оголошений Варшавою «бунтівником».Зрозуміло, що це створювало певну нервозність в Москві і не сприяло веденню поновлених 17 листопада переговорів в Ризі[2, c. 121, 155]. Радянська сторона неодноразово вимагала роззброєння білогвардійських загонів і відведення в тил армії Желіговського[5, c. 465-468]. У самій польській армії наростали настрої демобілізацій, а в деяких частинах навіть виникали Солдатські ради, втім, досить швидко розігнані командуванням. Крім того, польське військове командування вимагало від політичного керівництва не відводити війська з фронту і подавало підтримку антирадянським формуванням. Вже 14 листопаду радянська сторона заявила Польщі, що вона неухильно виконуватиме всі умови угоди, чого вимагає і від Варшави. В цих умовах польське керівництво нарешті змогло роззброїти білогвардійські формування, не перешкоджаючи, втім, частині петлюрівських загонів піти до Румунії, звідки вони скоювали нальоти на територію УРСР. В ході переговорів в Ризі польська сторона, природно, відводила всі докори радянської делегації в невиконанні угод. Основним питанням переговорів цього разу стала економічно-фінансова угода. Польська делегація прагнула одержати від радянської сторони якомога більше, а радянська делегація, природно, не поспішала йти на поступки Варшаві. В цей час Польща намагалася добитися допомоги від Франції, але Париж був зайнятий власними справами.

За участь Польщі в економічному житті Російської імперії польська делегація зажадала 300 млн. золотом, а радянська сторона була згодна виплатити 30 млн. Польща вимагала також передачі їй 2 тис. паровозів і великого числа вагонів, окрім вкрадені в період війни 255 паровозів, 435 пасажирських і 8 859 товарних вагонів. Також польська делегація висунула і нові територіальні вимоги на Україні: Проскурів, Кам'янець-Подільський, Ново-Константинів і Новоушицьк. Зрозуміло, що подібні вимоги лише ускладнювали переговори і створювали можливість їх зриву. Якщо ж врахувати, що в цей час в пресі досить багато писалося про організацію Антантою нового походу на Радянську Росію, Польща за допомогою Англії і Франції переозброювала свою армію і 21 лютого 1921 р. уклала військовий союз з Францією, направлений проти Німеччини і РРФСР, зрозуміло, що Москві доводилося йти на певні поступки. Не дивлячись на те що Франція в цілому підтримувала польську політику затягування переговорів, вона не визнала східну межу Польщі. Прагнення Парижа створити єдиний антирадянський кордон між Балтійським і Чорним морями натрапило на небажання Прибалтійських країн зближуватися з Польщею через неясність перспектив її відносин з РРФСР. Так же обережно віднеслися до пропозиції про військовий союз з Польщею і в Бухаресті. Лише 3 березня 1921 р. Румунія заявила про згоду на висновок оборонної військової конвенції з Польщею.