Декларації про операції з перестрахування як один з елементів нагляду за страховою (перестраховою) діяльністю в Україні

- проблеми з визначенням відповідальності кожного перестраховика-нерезидента у випадку частої зміни ліміту відповідальності.

У зв'язку з цим, розглянемо ці проблеми більш детально.

1. Дуже громіздкі розрахунки при визначенні обсягу частки страхової відповідальності, що перестраховується у перестраховиків-нерезидентів, та частки страхових платежів, що сплачуються перестраховикам-нерезидентам. Це пов'язано з тим, що:

а) майже завжди страхові суми або ліміти відповідальності по великих ризиках фіксуються в іноземній валюті (найчастіше у доларах США, що пов'язано з вимогами міжнародних конвенцій), а Наказ вимагає, щоб всі грошові показники наводились у гривнях;

б) для розміщення великого ризику залучається велика кількість перестраховиків-нерезидентів (як правило, у авіаційних ризиках більше 20, що пояснюється специфікою перестрахування великих ризиків та бажанням перестраховиків позбутися акумуляції ризику);в) відповідальність перестраховиків-нерезидентів визначається, зазвичай, у відсотках з двома десятковими знаками. Якщо, наприклад, є 20 ризиків, по кожному з яких є у середньому 25 перестраховиків-нерезидентів, а ліміт відповідальності по кожному ризику у середньому складає $50 млн., загальний обсяг відповідальності, що перестраховується складає 99,99%, а відповідальність кожного перестраховика складає певний процент від цих 99,99 відсотків, то перестрахувальнику необхідно проводити дуже громіздкі розрахунки, в яких немає ніякої потреби. Якщо виникне така потреба, то контролюючі органи можуть взяти будь-який ковер-нот та визначити утримання того чи іншого перестраховика. Але навіщо це робити по всіх ковер-нотах для всіх перестраховиків? Практика показує, що найчастіше авіаційні ризики ($500 - 750 млн.) розміщуються у більш як 100 перестраховиків-нерезидентів.

2. Складності з отриманням від перестраховиків-нерезидентів документів на право провадження ними страхової (перестрахової) діяльності. Зазвичай, великі ризики розміщуються на міжнародному страховому ринку через брокерів, і брокер сам вирішує як розподілити відповідальність між перестраховиками, керуючись при цьому кон'юнктурою ринку, рейтингом перестраховиків, своїми внутрішніми правилами та стандартами (security sheet), а не вказівками перестрахувальника. Ці стандарти направлені, в основному, на забезпечення надійності перестрахування, і у деталях визначають у кого брокер може розміщувати ризики, а в кого - ні. Цікава інформація про кореляцію між обсягом отриманих премій та кількістю відмов у виплаті страхового відшкодування наведена на мал.1. Основний висновок - за надійність треба платити!

Беручи до уваги практику перестрахування великих ризиків можна підсумувати, що перестрахувальник кожен раз розміщуючи ризик повинен вимагати від всіх нових перестраховиків повний комплект документів та дозволів на право проведення такими перестраховиками страхової (перестрахової) діяльності, при цьому пояснюючи через брокера навіщо ці документи потрібні. Звернемо також увагу на фактори, які можуть ще більше обтяжити отримання документів для виконання вимог Міністерства фінансів:

а) ризик може розміщуватись у фінансовій організації (наприклад, синдикаті Ллойда), яка потім буде розподіляти свою долю ще між 3-4 перестраховиками, тобто, мова йде про ретроцесію. Як і у кого в такому випадку вимагати документи?

б) залишається відкритим питання про легалізацію документів отриманих від перестраховиків-нерезидентів. Тут у будь-який момент може з'явитися проблема легалізації документів (скоріше довідок про реєстрацію), отриманих від синдикатів Ллойда, адже компетентні органи не вказують на процедуру такої легалізації. Ще на початку 2002 року Україна ратифікувала Гаагську конвенцію і, таким чином, документи можуть бути легалізованими шляхом проставлення апостиля. Але в Україні немає органу, у повноваження якого входило би проставлення апостиля, тому процедура легалізації документів в Україні тривала, складна та до кінця неврегульована.

Цілком логічна пропозиція створити у Міністерстві фінансів України реєстр перестраховиків-нерезидентів, адже більшість українських перестрахувальників має справу з одними й тими самими перестраховиками, і у разі створення згаданого реєстру страховим компаніям не потрібно буде витрачати час та гроші на отримання та легалізацію документів, а можна буде сконцентруватись на розвитку свого бізнесу, і тим самим, розвитку і всього українського страхового ринку.

3. З визначенням обсягу частини страхової відповідальності, що перестраховується у перестраховиків-нерезидентів, пов'язана ще одна проблема: за звітний період ліміт відповідальності може змінюватись 5-10 разів. Наприклад: авіакомпанія епізодично виконує чартерні перевезення до Європи, де кожна країна має свої власні вимоги до мінімальних лімітів відповідальності: Словаччина - від $1 млн. до $50 млн.; Швеція - від 1,5 млн. до 90 млн. СДР; Швейцарія - від 300 тис. до 75 млн. швейцарських франків; Німеччина - від 4,5 млн. до 60 млн. євро тощо.Поліс по страхуванню відповідальності авіакомпанії перед третіми особами на рік з лімітом відповідальності $20 млн. є базовим. Страхова компанія, що продала такий поліс, перестраховує цей ризик у 20 перестраховиків-нерезидентів, кожний з яких бере певний відсоток у перестрахування. Якщо авіакомпанія планує виконати один політ у Німеччину, то для цього необхідно підняти ліміт відповідальності авіакомпанії перед третіми особами до 60 млн. євро на період виконання польоту. Також необхідно внести відповідні зміни у договір перестрахування. Тобто, внести у договір нових перестраховиків, змінити утримання кожного перестраховика. Постає питання: як розрахувати обсяг частини страхової відповідальності, що перестраховується у перестраховиків-нерезидентів? Необхідно розраховувати середній розмір такої відповідальності за звітний період або брати максимальний розмір відповідальності перестраховика за період? Уявіть трудомісткість таких розрахунків хоча б для одного повітряного судна. А якщо таких ПС десятки?