Гайдамацький рух: соціальне розбійництво чи боротьба за національне визволення?
Заручившися цією обіцянкою, сміливий ігумен повернувся до свого Мотронинського монастиря. Він застав удома репресії з боку уніатських властей проти викликаного ним руху. Вимушений інтервенцією Росії й Прусії з 1767 році закон варшавського сейму про релігійну толеранцію не вплинув на ослаблення релігійного утиску на такій далекій окраїні, якою була південна Київщина. Але в Значко-Яворського в голові вже роїлися нові плани: він разом із запорожцями думав про повстання, яке, як він надіявся, піддержить російська влада. Приводом для повстання була міжусобиця, яка наступила в Польщі в 1768 році.
В 1768 році частина польської шляхти, незадоволена з російського втручання до польських справ та з політики короля Станіслава Понятовського, оповістила так звану конфедерацію, себто збройне повстання проти свого уряду. Ця конфедерація була заключена в місті Барі на Поділлі під проводом Казимира Пуласького. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Тоді корпус російського війська під проводом генерала Кречетнікова вступив на територію польської України й почав збройною рукою розганяти відділи конфедератів. Головні сили конфедератів були обложені в місті Бердичеві на меж між Київщиною й Волинню.
Політичну ситуацію дуже зручно використали керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському монастирі. На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівки, став запорожцем, а весною 1767 року з’явився на Україні під виглядом монастирського послушника, спочатку в Жаботинському, а потім у Мотронинському монастирі. Тут весною 1768 року він підняв повстання. Проф. Гермайзе вдалося документально встановити, що ядро Залізнякового війська складалося з людей, які прийшли із Запорожжя; це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були різні наймити, які працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.
Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, вважає, що гайдамаки мали певний план: обхопити Київщину з усіх боків, і через те повстання розпочалося майже зразу в чотирьох пограничних пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. Він вивів із собою зпід Мотронинського монастиря відділ у кілька сот людей і вирушив із ним) через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку на Україну. По всіх містах і скрізь по селах повстанці вирізували шляхту й жидів. Народ брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контингент повстанців цілими купами. Головним об’єктом Залізнякового походу було місто Умань.Умань належала магнатській родині Потоцьких. Це був дуже важний торгівельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдавією й Туреччиною. Місто було укріплено. В ньому було багато заможного населення, багато чужих купців, тут була василіянська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком. На чолі місцевої управи стояв із титулом губернатора довірений Потоцьких Младанович. В його розпорядженні був невеликий військовий відділ, а головною силою була козацька міліція під командою сотника Івана Гонти. Цьому Гонті судилося відіграти поруч із Залізняком найвидатнішу роль в цілій трагедії гайдамацького повстання та стати постаттю, яка приковує до себе й досі пильну увагу як української, так і польської історіографії. Коли польські історики таврували Гонту як зрадника й розбійника, то українські визнали його за героя визвольної боротьби, за мученика, який заплатив страшними муками за своє бажання звільнити рідний народ. Особливо ідеалізувала Гонту стара народницька школа українських істориків із професором В. Антоновичем та редакцією журналу «Кіевская Старина» на чолі. А українська література ще раніше в особі Шевченка дала поетичну апотеозу уманському сотникові, зробивши його центральною постаттю в поемі «Гайдамаки».
Гонта сам був син селянина й зробив добру кар’єру на службі в народній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, прибуток. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв’язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Коли рознеслася чутка про повстання й про криваві успіхи гайдамаків, Умань наповнилася втікачами-шляхтою й жидами. Младанович вислав Гонту з козацькою міліцією проти Залізняка. Але Гонта з цілим своїм відділом перейшов на бік повстанців і разом із ними рушив на Умань. Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно — не якісь особисті чи матеріальні інтереси. Як думає Антонович, Гонта підчас переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім’я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обов’язок приєднатися до народної справи, Ів. Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця. До Франкової думки схиляється й Гермайзе.
Перехід Гонти на бік повстанців був рішаючим для долі Умані. 18 червня гайдамаки підійшли до міста, а на другий день воно було взяте. Стався страшний погром шляхти й жидів, підчас якого загинуло близько двох тисяч людей. Младанович був убитий, але Гонта врятував його дітей так само, як урятував він, кого тільки міг зпоміж шляхти. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголошено гетьманом, а Гонту полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти православіє, або покинути край. Зпід Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.