Життя та діяльність М. П. Драгоманова
Борючись проти цього «внутрішнього потуречення», М. Драгома¬нов прагнув використати європейську трибуну для розвінчання подіб¬ного шовінізму і для пропаганди українського слова в світі. Паризька «Lа République Française» 16 квітня 1876 р. писала, що «русинам недоставало найбільше усього знати Європу і бути знаними» (цит. за: Правда. 1876. № 7. С. 279). На світовому конгресі у Парижі Драгоманов і використав авторитет І. Тургенєва, щоб ознайомити членів кон¬гресу з доповіддю про реальну заборону царським урядом в 1876 році української літератури.
Останні роки Драгоманов прожив у Софії, де, як вже говорилося, став професором загальної історії щойно створеної Вищої школи, пред¬течі нинішнього Софійського університету. Незважаючи на прогресу¬вання хвороби, він, крім читання лекцій, постійно зайнятий досліджен¬ням болгарського фольклору, підтримує систематичні зв'язки зі сво¬їми українськими кореспондентами. На сторінках нових українських видань «Народ», «Житє і слово» та інших неодноразово з'явля¬ються статті і рецензії М. П. Драгоманова. Він відкидає думки скепти¬ків про інтерес народу лише до хліба, мріє зложити історію української літератури в дусі статті «Шевченко, українофіли і соціалізм». І загалом попередні фольклористичні студії поруч із плановою працею, на його думку, і входять у його задум «зложити очерк історії цивілізації на Україні».Тут, у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого - «Чудацькі думки про українську національну справу», яка пройнята гострою критикою перелицьованої «московської» нетерпимості україн¬ських національників. Як позитивну програму вчений висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти політично-адміністративної системи, за свободу і децентралізацію. Характерно, що саме тут накреслена програма майбутніх широких історичних студій: «...треба оглянути історію нашу совокупно в усі її доби: княжо-городську, фео¬дально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько- й конституційно-австрійським) - і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, поряд¬ків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь ук¬раїнців усяких класів чи культур в історії, культурі європейській... рівняючи її з історією других народів Європи». Таке завдання і досі лишається далеким від повного втілення.
Софія 90-х років міцно притягувала до себе погляди українців. Адже Драгоманов був одним з ініціаторів створення радикальної пар¬тії в Галичині, прагнув вплинути на духовний розвиток Лесі Українки, яка внутрішньою сутністю своєю так походила на дядька. І ті ідеї, які він колись обстоював в «Исторической Польше й великорусской демократии», в її продовженні - «Вольний союз - Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной программы», мали реалізову¬ватись у практичній діяльності партії. Тут немає можливості зупиня¬тися на останньому документі, який, за свідченням В. Науменка (Від¬діл рукописів ЦНБ АН УРСР, спр. 1 / 49600), почасти готувався Ста¬рою громадою ще у Києві. Остаточне ж життя йому дав Драгоманов, створивши, по суті, перший ґрунтовний проект конституції для Росії, багато положень якої актуальні і для сьогоднішніх законотворців. Очевидно, що окремі його думки у нових історичних умовах сприймаються критично, але система наукового мислення вченого була вільна від будь-якої політичної кон'юнктури, тому й нині здатна дивувати нас тривкістю і несхитністю її основних положень. Справа тут у головно¬му. Людина широкої натури, Драгоманов упродовж кількох десяти¬літь проголошував війну «всім релігійним, національним, політичним і соціальним ідеям, котрі не годяться з універсальним суспільним і науковим поступом», хоча б їх цілковите або часткове визнання укра¬їнськими соціалістами могло здобути хвилеву популярність серед на¬роду (Драгоманов М. П. Малоруський інтернаціоналізм. // Вибр. тво¬ри: В 2 т. Прага, 1937. Т. 1. С. 157).
Мабуть, ювілей Драгоманова (1895) був чи не першою такою ши¬рокою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукра¬їнською і всеслов'янською маніфестацією його заслуг. Сам ювілянт скромно стверджував, що вся його праця - це політичне проведення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів української інтелігенції 60-70-х років «з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи» (цит. за: Михайло Петрович Драгоманов... С. 105). Образне порівняння свого подальшо¬го життя з вибухом світла в лампаді перед тим, як їй згаснути, на жаль, виявилося пророчим. 20 червня 1895 року Михайла Петровича не стало.
На порозі його одвічної домівки висловлювалася надія на те, що «його дорогоцінні останки треба конче перевезти у той вільний куто¬чок України - у Львів, де вони повинні лежати, підбиваючи людей до праці в його напрямі, доти, доки їх не можна буде перевезти у віль¬ний Київ» (там же, с. 112), мріялося про повне видання його творів, про придбання його бібліотеки для Львівського університету. А журнал «Български пръгледь» (1895, № 6. С. 67-72) не сумніваючись писав, що в умовах народовладдя вдячні нащадки поставлять цьому мученикові «один із найвидніших пам'ятників». На жаль, досі ці спра¬ведливі і в умовах будь-якої цивілізованої держави реальні побажання лишаються словами. І лише зараз крига починає поступово скресати. Повільне повернення нашому народові наукової спадщини, гідної його великої і нелегкої історії, сьогоднішня складна політична ситуація, велика світова опінія щодо імені Драгоманова змушують нас вчитува¬тись у слова цього вченого-енциклопедиста з такими високими мо¬ральними настановами: для чистої справи треба чистих засобів, любов до власного народу ніколи не служила перепоною для поважання інших народів, у будь-яких скрутних обставинах життя людині треба триматись високих переконань.