Політична і культурна історія України у ХХ ст.
У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу ре¬жиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».
Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.
І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціона¬лізм чи русифікація» викрив згубну національну політи¬ку Компартії в Україні, показав порушення прав україн¬ського народу в усіх сферах суспільно-політичного, куль¬турного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларова¬ному визначенню як рівноправної та суверенної радянсь¬кої республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба споді¬вався добитися вирішення наболілих національних проб¬лем в межах радянської системи.
Великого розголосу, особливо на Заході, набула кни¬га В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти зло¬чинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утиска¬ми української мови та культури.
Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити націо¬нальні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.
У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівсь¬кої області С. Хмара спільно з киянами - інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком - поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.
5. У 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла нова форма духовної опозиції - так зване дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і мораль¬ним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР.
Перший (1961-1968 рр.). Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (так звані "підписанти"). За різними дани¬ми, до їх числа належало 700 чоловік. Формою поширення дисидентських ідей в цей час став "самвидав" - машино¬писні журнали, збірники, літературно-публіцистичні до¬робки. У молодіжному середовищі виникають перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсо¬молу (1960 р. у Москві виникає СМОГ - "Наймолодше об'єднання геніїв"). Із середини 60-х років дисидентський рух набуває активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз.Другий (1968 - середина 70-х рр.) характеризувався активними формами протесту, з квітня 1968 р. дисидент¬ському руху вдалося розпочати видання "Хроніки поточних подій". Визначилися свої лідери - А. Сахаров, Ю. Галансков, У. Буковський, А. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз, Н. Горбаневська, А. Вольпин. У 1968-1976 рр. закладено організаційні основи дисидентського руху, зріс його інте¬лектуальний потенціал. Було організовано видання літера¬турно-публіцистичних творів з критикою радянської дійсності за кордоном (А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Пнзбургом, О. Солженіциним та іншими); звернення учасників руху до міжнародних організацій про порушення прав людини в СРСР. 25 серпня 1968 р. на Червоній площі проведено першу в СРСР відкриту акцію протесту проти радянської інтервенції до Чехословаччини. У ній взяли участь 8 чоловік: Т. Баєва, К. Бабицький, Л. Богораз, В. Делоне, В. Дремлюга, П. Литвинов, В. Файнберг, Н. Горба¬невська. Вже в жовтні 1968 р. їх було засуджено.
Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала праця академіка А. Д. Сахарова "Міркування про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу" (червень 1968 р.). Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібера¬лізму. Християнсько-демократичні цінності обстоював письменник О. І. Солженіцин. Опублікування романів "У колі першому", "Архіпелаг ГУТАБ", присуджений йому Нобелівської премії .викликали хвилю обурення радян¬ських засобів масової інформації. Влада організувала цьку¬вання письменника, а в лютому 1974 р. Солженіцина було насильно вислано за кордон. У 70-ті роки за політичними мотивами вислано або поїхали за кордон письменники В. Некрасов, А. Зинов'єв, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет І. Бродський, кіноре¬жисер А. Тарковський, режисер Ю. Любимов та інші.