Промисловість України в пореформений період
Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали ЗО-35, а вугільних - 9-12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні багатства.
Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.
Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900-1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.
За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.
Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.
Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприємствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.
У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет". Його мета - торгівля виробами заводів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств (товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок 1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. Син дикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бандажі, осі в імперії Романових.
У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в 1892-1893 pp. - 91 % усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській імперії.Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства. Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперського виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % виробництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єднання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальноімперське значення.
Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги продукції.
В умовах економічного прогресу на межі XIX-XX ст. швидко зростали міста, створювалися нові промислові центри. У 1897 p. міські жителі України становили близько 13 % загальної кількості населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут проживало лише 11,8 % міського населення. При цьому подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського населення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. чол. у кожному.
Швидкий промисловий розвиток викликав значний приплив населення з центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської губерній помітно переважало російське населення. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, українців - 7,5 %, у Харкові - відповідно 62,8 і 26, в Одесі - 47,4 і 9,2, в Києві - 54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.