Світова велич і фатальна помилка Богдана Хмельницького

Не брав до уваги Богдан Хмельницький і ті застережені царськими указами умови договору, які обмежували державну самостійність України у сфері міжнародних відносин. Гетьман продовжував проводити активну та пасивну дипломатію з чужоземними державами, укладав договори міжнародного характеру й брав міжнародні зобов'язання, навіть не повідомляючи царя, зокрема з Фрідріхом-Вільгельмом, Волощиною, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання до Москви Богдан Хмельницький відновив стосунки.

У гетьманській резиденції в Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані й спеціально вислані посли до гетьмана Богдана Хмельницького: австрійський, турецький, ханський, два шведських, два від князя Ракочі, три з Молдавії, три з Волощини, посол польського короля й окремо - посол польської королеви, представник Литви, московські посли.

Умови договору між Україною та Росією щодо міжнародних відносин навіть у царській редакції не виконувала й сама Москва, яка 1656 р. уклала зрадницьку щодо України сепаратну Віленську угоду з Польщею. Не повідомивши Богдана Хмельницького, не запросивши українських представників на польсько-московські переговори, царський уряд по суті змовницьки (з ворогом України) вирішував її долю.

У Богдана Хмельницького виникла думка зовсім відійти від Москви. Він шукав нових союзників, інших політичних комбінацій. Найбільше значення мали для нього стосунки зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Ще у 1650 р. розпочав Богдан Хмельницький зносини зі Швецією, пропонуючи цій країні союз проти Речі Посполитої. Проте тоді шведська королева Христина не бажала воювати. Карл-Густав X, який змінив її на престолі, вирішив відновити війну. Разом із князем Семиграддя (Трансільванія, Угорщина) він створив союз протестантських держав проти католицьких країн - Польщі та Австрії, котрі належали до реакційного габсбурзько-католицького табору в Європі. Отож король Карл-Густав закликав Богдана Хмельницького до спільної боротьби, й той з охотою пристав до цього військового союзу.

Весною 1655 р. Карл-Густав відправився в похід на Польщу. Богдан Хмельницький в цей час вирушив з українською армією та допоміжним московським корпусом Бутурліна проти польських військових сил, які ще перебували в Україні. Вони вибили поляків із Поділля й перенесли військові дії в Галичину. Після того, як польське військо розбили під Городком, Хмельницький вдруге, як і в 1648 р., взяв в облогу Львів. Він не штурмував його, а обмежився невеликою контрибуцією, не бажаючи віддавати це місто Москві. Царські воєводи ті українські міста, які відвойовувались силами союзників - козацьких і московських військ, вважали здобутком царя й вимагали, щоб такі міста присягали царю на вірність.

Шведський король прагнув вплинути на Хмельницького, щоб він негайно розірвав з Москвою, доводячи, що царський уряд через свій самодержавний устрій «не потерпить у себе вільного народу». Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

Водночас польські політики висунули проект вибору московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна-Казимира, за що цар мав оборонити Польщу від шведів. Цар пішов назустріч таким пропозиціям і у травні 1656 р. оголосив війну Швеції, а через три місяці, в серпні, в місті Вільно почалися переговори Москви з Польщею без української делегації. Стало відомо, що на переговорах дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.

Віленське перемир'я розцінили в Чигирині як зраду царя. В жовтні 1656 р. у гетьманській резиденції відбулася генеральна рада, яку охопило загальне обурення Москвою, котра понад головами українців укладала договори з ворогом і влаштовувала торги за українські землі. Багато старшини дорікало Хмельницькому за московські справи. Гетьман на ці нарікання, як доносив Іван Виговський московським боярам, «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви й шукати собі іншої помочі». За свідченням очевидців, на завершення ради «усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть».Гетьман через свого посла-полковника Тетерю, якого він відправив у 1657 р. до Москви, заявив, що не приймає Віденську угоду. Й не тому, що не хоче миру, а хоче війни, а тому, що цю угоду вважає «несправедливою», крім того, вони мають відомості, що цар хоче козаків «уступити по-старому коруні польській».

На дорікання гетьману з боку царського посла Ф. Бутурліна за укладення договору з Ракочі та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький заявив про самостійність своїх рішень у міжнародній політиці й звинуватив царя в шкідливому для України замиренні, з Річчю Посполитою: «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи - люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государь вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну».