Становище українських земель після монголо-татарських навал та їх завоювання Литвою

митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив

значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил,

галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. - в Новгород, а в 1252 р. - знов у Володимир, потім у Київ і знов - у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського.

Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до

Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок

Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення

митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.

Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем.Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю руську», себто Київщину; Андрей-Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир.

Київ - взагалі Україна - на довгий час - до XVI ст. - виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.

На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.

У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситисяїї сусіди - Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. СтародавнійКиїв залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православногомитрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босіїта зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провід-

ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрі-лий плід, чекала наступного завойовника.