Історія ОУН.-УПА
Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу, що зустрів світовий конфлікт розділеним територіально між сусідніми державами. Не здобувши на той момент власної державності, деморалізовані українські маси приречені були нещасливою своєю історією грати роль гарматного м'яса у суперечці за світове панування двох колосальних потуг - Совєтського Союзу і Великонімецького Райху. Але у тому трагічному протистоянні українська нація зуміла показати, що має також свої власні інтереси і готова відстоювати їх зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище - армію без держави. Це був момент перетворення нації з об'єкта історії на суб'єкт, здатний творити власну історичну долю власними руками, момент пробудження активної національної сили і незламної волі до буття.
Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Галичини і Волині, політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до половини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.
У відповідь польська влада здійснила у 1930 р. так звану "пацифікацію", що провадилася з надзвичайною жорстокістю і багато в чому визначила долю польсько-українських відносин на найближчі часи. Тоді ж, в 1930 р. заборонено "Пласт" і українські гімназії. Усе це на тлі масштабної політики сепарації Волині від Галичини, лемків, бойків і т.д. - з метою розбити українську меншину в Польщі на кілька регіональних малих народів. 1934 р. у числі інших провідних діячів ОУН польською владою було заарештовано і засуджено до страти (згодом заміненої на довічне ув'язнення) голову Крайової Екзекутиви західно-українських земель (КЕ ЗУЗ) Степана Бандеру. Останній вийшов з в'язниці лише на початку війни. Москва, спостерігаючи розвиток українського націоналістичного руху на західних землях, теж не залишається бездіяльною. У 1938 р. совєтський агент П.Судоплатов підступно вбиває в терористичному акті у Роттердамі провідника ОУН полковника Є.Коновальця, що мало драматичні наслідки для ОУН, яка з цього часу втрачає єдність. Вбивство голови ПУНу загострило протиріччя, що існували у неоднорідному середовищі організації (молодь - старші, край - еміграція, радикалізм - консерватизм...) і спровокувало серйозну кризу усього руху.
Найбільшу роль у конфлікті відіграла проблема української співпраці з німцями, яку по-різному бачили старші і молодші члени ОУН. Компромісу не було знайдено, і незабаром утворюється фактично дві різних ОУН, які популярно називають "фракціями": ОУН(м) - "мельниківці" на чолі з Андрієм Мельником, затвердженим на другому конгресі у Римі 1939 р. головою ПУНу, і ОУН(б) - "бандерівці" з Степаном Бандерою на чолі проводу (революційного), затвердженим на другому (надзвичайному) конгресі у Кракові у квітні 1941 р. Остання називає себе ОУН (р - революційна), а пізніше - ОУН-СД (самостійників-державників). Конфлікт пережив війну і триває до цього часу, хоча протягом десятиліть відбувалися неодноразові спроби порозуміння з більш або менш вагомими наслідками.
На той момент для всіх у Європі була очевидною неминучість війни на Сході, оскільки протиприродний союз Гітлера й Сталіна не міг тривати довго. ОУНівські діячі логічно розцінюють цю майбутню війну як єдиний шанс для України повернути собі державність, оскільки будь-яка війна несе з собою насамперед зміну політичного статус-кво, і у Німеччині вбачають природнього і навіть неминучого союзника проти створеного несправедливого політичного ладу у Європі, за якого не знайшлося місця для держави багатомільйонного українського народу. "Московська імперія — сьогодні складова частина цього ладу. Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини," - писалося у "Маніфесті ОУН".Якщо сьогодні пересічний громадянин, обтяжений досвідом Другої світової війни, асоціює Німеччину переважно із звірствами гестапо і газовими камерами, то у довоєнного покоління ставлення до цієї держави було абсолютно відмінним, Нюрнберг перебував поза межами його історичного досвіду: досить поширеними були германофільські настрої (політична орієнтація України на Німеччину виникла ще у часи, коли ні фашизму, ні нацизму навіть не існувало), ностальгічні спогади про відносно затишне "життя за цісаря" і жива пам'ять про підтримку кайзерівською Німеччиною української самостійної держави. З іншого боку большевики встигли зарекомендувати себе в краю як середньовічні дикуни, репресувавши лише за півроку 10% населення (за підрахунками дослідників, совєтська влада примудрилася тут замордувати людей у 3-4 рази більше, ніж нацисти у своїй зоні окупації колишньої польської держави). Ще раніше доходили страхітливі чутки про Голодомор на східних землях, організований большевицькою Москвою, повірити яким було неможливо, не переконавшись на власні очі. Саме так вчинив уродженець Рівненщини Тарас Боровець, нелегально перетнувши совєтсько-польський кордон і під враженням побаченого написавши пізніше п'ять томів твору під назвою "Людоїди". У майбутньому автор книги стане одним з найзатятіших борців проти большевизму, відомим під псевдом Тараса Бульби. Отже, на Гітлера, котрий оголосив себе ворогом большевизму, було покладено величезні надії, оскільки останній ще не встиг себе проявити, як це зробив Сталін: "Сучасна протимосковська партизанка, - писала одна з українських газет, - що породила вже стільки героїв, ще один доказ, що Український народ діє за інтереси проводу ОУН, несе Німецькій Армії всесторонню допомогу: помагає громити большевицькі військові частини, виловлює енкаведистських звідунів. За всяку ціну бажав взяти в хрестовому поході на большевиків активну участь."