Громадська війна в Україні: нове бачення
В другій декаді листопада минула 81-ша річниця закінчення громадської війни.
17 листопада 1920 року війська під командуванням М.Фрунзе вступили в Ялту – останнє місто кримського півострова. А на західних кордонах України наступного дня Червонокозача дивізія В. Тримакова і кавалерійська бригада І. Котовського увірвалися у Волочиськ. Залишки петлюрівців і білогвардійських загонів С. Булак–Балаховича які на останньому етапі громадської війни спільно воювали проти Червоної армії, перейшли Збруч і пішли у вигнання, в Польщу.
Припинилися воєнні дії, які точилися майже безперервно шість із половиною років. Шість армій Л. Троцького загальною чисельністю в 1,2 млн. стали надійною гарантією стабільності компартійно-радянського режиму в Україні.
Який характер мала громадянська війна, хто брав у ній участь? На ці запитання радянська історіографія давало відповіді, які не можуть нас задовольнити.
Почнемо з того, що на західноукраїнських землях війни практично не було. Українсько-польську війну 1918-1919 рр. громадянською назвати не можна. Це була війна між двома народами, які після розпаду Австро-Угорської імперії прагнули побудувати національні держави, кожен – свою. У нестриманому бажанні відродити Річ Посполиту в кордонах ХVІІІ століття польські правлячі кола зробили все, щоб знищити Західноукраїнську Народну Республіку. В результаті вони формували багатонаціональну нестабільну країну, для існування якої історія відвела невеликий термін.
На українських землях у складі Російської імперії громадянська війна тривала три роки. Варто навіть говорити про низку окремих громадських воєн з перемінним складом учасників, які точилися на багатостраждальній українській землі.
Австро-Угорщина розпалася на національні держави, жодна в яких, включаючи Австрію, не бажала відновлення колишньої імперії. Розпад Російської імперії мав інший характер: національні окраїни прагнули здобути самостійність, а Росія – відновити державну власність у дореволюційних кордонах. Слід зауважити й інші: російська революція мала два різнопланові виміри – національний і соціальний. З одного доку, вона розпадалася на периферійні визвольні революції – українську, білоруську, грузинську та інші, в ході яких виникали національно-демократичні держави. З іншого боку, після повалення самодержавства сформувалися два соціальні табори, які протистояли один одному – радянсько-більшовицький і антибільшовицький.
Антикомуністичні сили були строкатими за походженням – від монархістів до соціалістів. Це стало однією з причин поразки “білої справи”. Не менш важливою причиною краху білогвардійців було примітивне прагнення відновити за всяку ціну “єдину й неділиму Росію”. Намагаючись реставрувати імперію, вони прагнули придушити національно-визвольний рух і розгромити створені ним військові сили.
Більшовики теж віддавали перевагу знищенню національних держав силовими засобами. Разом з тим вони погоджувалися на утворення підконтрольної Москві національної радянської державності, щоб приборкати визвольний рух із середини. Маючи в Україні шість велетенських армій, В.Ленін ініціював утворення “незалежної” УРСР і уклав з нею 28 грудня 1920 року договір із взаємним визнанням повного суверенітету обох держав – Росії та України.
Призвідниками найбільш руйнівного з усіх військових конфліктів – громадської війни – були більшовики. Від середини 1914 року вони закликали перетворити імперіалістичну війну на громадянську. Влітку 1917 року з метою здобути народну підтримку В.Ленін відмовився від основних комуністичних гасел, зокрема від цього. Він став активним прибічником укладання негативного миру з Німеччиною та її союзниками. Як тільки більшовики перейшли до влади, вони склали перемир’я, а потім розпочали переговори про сепаратний мир.
Та одночасно Ленін ініціював комуністичні перетворення, які на першому етапі означали знищення класу великих власників. Це не могло не призвести до громадянської війни. В Україні відбувалися громадянські війні усередині як російського табору (між червоногвардійцями і білогвардійцями), так і українського (між гетьманцями і петлюрівцями). Найбільш жорстокий характер мали війни між українськими і російськими військами. Після утворення самостійних держав вони почали втрачати характер громадянської війни. До таких слід віднести російсько-українські війни 1917-1918 і 1918-1919 рр., а також війну між петлюрівцями і денікінцями.
У війні в Україні втручалися зовнішні сили. Закріплюючись на українській території, вони ставали окупаційною силою і викликали протидію з боку населення. Зокрема, опір німецьким і австро-угорським військам став всенародним, хоч Центральні держави були фактично союзниками гетьмана П.Скоропадського.Вторгнення німецьких і австро-угорських військ в Україну після укладення Брестського миру інтервенцією не було, оскільки здійснювалося з санкції Центральної Ради. УНР потребувала допомоги, тому що радянська Росія майже повністю окупувала Україну. Вторгнення збройних сил Антанти, навпаки, мало всі ознаки інтервенції, хоч уряд Директорії УНР після цього докладав зусиль, щоб здобути підтримку західних держав у війні з Росією. Характеру інтервенції набуло також вторгнення військ Ю.Підсудського навесні 1920 року. директорія УНР, яка уклала з Підсудським союзний договір, у цей час не контролювала території України.