Розвиток літератури, освіти та науки в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст.
1. Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літе¬ратурі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минуло¬го необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.
Спроба створити пролетарську культуру в Росії призве¬ла до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарсь¬ку культуру можна створити, відкинувши традиції й зраз¬ки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою ро¬сійського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літера¬турних організацій.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літе¬ратуру, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів органі¬зації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання на¬шого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб призем¬лити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби¬ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієн¬ко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Ти¬чина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виника¬ли також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.
У період українізації особливо виділяється київська літе¬ратурна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блис¬куче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мо¬вами, створювали численні переклади світової класики, ак¬тивно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і пос¬ещу світової та європейської літератури.
Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літера¬турі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літе¬ратурного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.
У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утвори¬ли елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.
Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністич¬не керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпе¬ку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуніс¬тичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з'являються літературні твори ви¬сокого гатунку — П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у та¬ких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сум¬ніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в роз¬витку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філо¬софськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосю¬ра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.Головними темами прозових творів були наслідки ре¬волюції та громадянської війни в житті людини і суспіль¬ства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Ми¬кола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче по¬чуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Гри¬горій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у бо¬ротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містич¬ний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдя¬ки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер са¬тири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гумо¬рески якого читали мільйони людей.