Селянсько-повстанський рух України в роки громадянської війни” (1919-1920 рр.)
Окупаційна політика більшовиків спричинила спалах повстанського руху у 1919-1920 р.р. Соціальний склад повстанців - селянство, робітництво, інтелігенція. За твердженням доктора Матвія Стахіва, "Ідейно-програмову підставу цього масового руху давали українські антибільшовицькі соціалістичні партії, зокрема українську соціалісти-революціонери, що мала здавна сильні впливи серед селянських мас" .
На повстанську позицію стали також незалежні соціал-демократи" і місцеві діячі соціал-боротьбистів". Більшість повстанських організацій виступали за підтримку уряду Української Народної Республіки. Для координації повстанським рухом при уряді УНР восени 1919 року було створено навіть спеціальну окрему установу - Центральний Український Повстанський Комітет, до якого входили по одному представникові від обох українських соціалістичних партій (Н. Петренко від УПСР і П. Феденко від УСДРП) та один від "Селянської Спілки" (О. Щадилів).
У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна.
Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.
Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, селянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натомість. Це робило його важко передбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.
Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класового ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.
Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Інший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від 35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.
Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комунікаціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була влада зброї.За свідченням Х. Раковського, тодішнього голови уряду України, лише за три з половиною весняні й літні місяці 1919 р. на Україні відбулося 328 повстань. Цей рух на Україні інтенсивно продовжувався протягом усього періоду 1919-1921 р.р. За даними офіційного радянського "Збірника справоздань" (виданого в Харкові року 1921), на Україні було нараховано тоді близько 40.000 повстанців проти московського більшовицького окупаційного режиму. Варто погодитись з думкою Д. Солов'я, що цей величезний рух збройного спротиву вівся неорганізовано, не об'єднано, не мав єдиного національного проводу, а розпорошував свої сили у несконсолідованій боротьбі. На підтвердження цієї думки спробуємо навести маловідомі факти про діяльність одного із регіональних координаційних центрів такого руху, який було сформовано навесні 1920 року в Полтаві. У щоденнику полтавського лікаря О.О. Несвіцького, де на ґрунтовному фактичному матеріалі відображено події визвольних змагань 1917-1922 у Полтаві, згадується і про появу навесні 1920 року повстанських загонів [5], але не зазначено нічого ні про керівника загонів, ні про якийсь керівний центр. Про діяльність таємного комітету на чолі з А. Геращенком повідомляє В. Ревегук [6]. В архівах Служби безпеки України автор натрапила на документ, в якому йдеться про створення наприкінці травня 1920 року і діяльність у Полтаві за завданням Києва "Комітету Визволення України". Комітет будувався за принципом "п'ятірок", центральна з яких знаходилася в Полтаві. Кожен із членів "центру" створював свою "п'ятірку", члени якої в свою чергу організовували "п'ятірки". Комітет повинен був охопити діяльність інші губернії, повітові міста, повіти, села.