Політична та громадська діяльність Михайла Грушевського

План

1.Життєвий шлях Михайла Грушевського.

2.Політика України.

3.Центральна Рада на шляху боротьби.

4.Формування української народності.

5.Ув’язнення Грушевського.

6.М.Грушевський стає президентом.

7.Загибель М.С.Грушевського.

8.Історіографічні погляди політичного діяча.

М.С.Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині – Республіка Польща ) в сім'ї вчителя.

Український буржуазний історик, один з головних лідерів українського буржуазно-націоналістичного руху. В 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. На формування політичних і наукових поглядів Грушевського великий вплив мала ідеалістична, націоналістична концепція В.Б.Антоновича. В 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де читав курс історії України. З 1897 – голова Наукового товариства імені Шевченка, редактор „Записок” товариства. На початку громадсько-політичної діяльності Грушевськго – активний член київської „Громади”, 1899 – один з організаторів національно-демократичної партії в Галичині. Під час революції в Росії 1905-1907 рр. засуджував революційні селянські повстання, виступав за буржуазну автономію України. з 1908 р., після переїзду в Київ, увійшов до керівництва Товариства українських поступовців. У роки І світової війни – прибічник німецької орієнтації.

В березні 1917 року примкнув до Української партії соціалістів – революціонерів і очолив буржуазно-націоналістичну Центральну раду, яка в жовтні 1917 р. стала на шлях відкритої боротьби проти влади Рад, закликала на Україну німецьких інтервентів. На початку 1919 р. емігрував до Австрії. Створив у Відні український соціологічний інститут – ідеологічний центр української контрреволюційної інтеграції. Остаточна поразка націоналістичної контрреволюції змусила Грушевського перейти на позиції зміновіхівства. Після кількох звернень до Українського Радянського уряду, в яких Грушевський засуджував свою контрреволюційну діяльність, ВУЦВК 1924 був обраний академіком АН СРСР. З 1930 р. працював у Москві. Грушевський вперше в українській буржуазній історіографії створив зведену працю з історії України до середини 17 ст. Його головні історичні праці: „Історія України - Руси” (т. 1 – 10 в 13 кн., 1898 – 1936; в ній використав великий документальний матеріал, виявлений в архівах Росії, Швеції, Польщі та ін. країн), „Нарис історії українського народу” (1904), „Ілюстрована історія України” (1911), „Початки громадянства” (1921), „Історія української літератури” (т. 1-5, 1923 - 1927).

Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю в доборі й узагальненні фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел Грушевського вороже ставиться до марксизму. Грушевський вважав національну проблему головною в історії, твердив, що національні інтереси вищі за класові, а класова боротьба заважає боротьбі за національні інтереси. Пропагуючи націоналістичну територію „єдиного потоку”, Грушевський зображає українську націю безкласовою, безбуржуазною, в якій, мовляв, не було експлуататорських класів і місця для касової боротьби. Заперечував наявність українського пролетаріату і його керівну роль у суспільно-політичному житті. Протиставляв український народ російському, ігнорував їхню історичну близькість, великодержавну політику царизму зображував як політику російського народу. Формування української народності відносив не до 14-15 ст., а до 4 ст. і твердив, що київська Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою українського, російського і білоруського народностей. Засуджував політику возз’єднання України з Росією Б.Хмельницького і вихваляв І. Виговського та І.Мазепу, які намагалися відірвати Україну від Росії. Після повернення з еміграції почав приділяти більше уваги історії класової боротьби, але залишився на націоналістичних позиціях. Буржуазно-націоналістична концепція Грушевського й досі використовується за кордоном реакційними буржуазними істориками і українськими націоналістами.