Боротьба УПА з німецько-фашистськими окупантами (1942-1944рр.)
війська при підтримці Англії і Франції вторглися на територію України. 6 травня 1920 р. вони окупували її столицю місто Київ. Але не витримавши нежданого згуртованого опору військ радянської Росії, у червні того ж року змушені були поспішно відступити. Під Варшавою ініціатива наступу знову перейшла до польських військ. Знесилені в тяжких боях противники погодилися на укладення миру, який і було підписано у місті Рига 18 березня 1921 р.
Відповідно до домовленості, Польща зберегла за собою територію Західної України. Польський уряд гарантував українському населенню право на свободу, на розвиток рідної культури, мови і віросповідання. Однак ці гарантії лишилися тільки на папері. До завойованих народів польський уряд проводив жорстоку колоніальну політику. Недаремно всі помисли українського населення, яке опинилося під його владою, були звернені в бік СРСР, керівництво якого постійно твердило, що лише у складі СРСР всі пригноблені можуть добитися повної незалежності. Українське населення, не довіряючи радянській пропаганді стежило також і за розвитком подій у фашистській Німеччині, лідер якої, Гітлер, покоривши майже всі країни Європи, вирішив підпорядкувати своїй владі і Польщу, яка була зв’язана договірними відносинами з Англією і Францією. Боючись самостійно з ними розв’язати війну, Гітлер для одержання підтримки з боку іншого диктатора 23 серпня 1939 р. посилає в Москву міністра іноземних справ Ріббентропа. Останньому без труднощів удалося підписати з кремлівськими володарями договір про дружбу і ненапад, а також заключити таємний акт про розподіл сфер впливу в Європі. Територіальні володіння, які, згідно з актом, відходили до СРСР, приваблювали і найбільшого тирана ХХ ст. Сталіна, який навіть підняв келих за здоров’я свого однодумця в Берліні. 1-го вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, а ранком 17-го вересня 1939р. радянські війська вступили на територію Західної України, населення якої з хлібом і сіллю зустрічало їх, вважаючи, що вони принесли йому звільнення від ярма польського фашизму. Але ця радість знедоленого люду розквітала недовго. Приємні і бажані плани безхмарного життя, які змальовувалися в уяві на майбутнє скоро були замінені визволителями планами побудови безкласового комуністичного суспільства. Під маркою класової пильності і ліквідації куркульства як класу вже в кінці 1939 р. почалися арешти безневинного населення, запанував дикий терор, якого не знала жодна країна в своїй історій. Радянський тоталітаризм виявився набагато тяжчим за польський фашизм. Населення не знало спокою ні в день, ні в ночі. Енкаведисти в ролі будівників майбутнього ходили по хатах, забирали безневинних людей і, як злочинців, кидали в тюрми або відправляли вагонами в Сибір чи Казахстан, звідки вже ніхто не вертався живим. Так до кінця 1940 р. було знищено 10% населення Західної України. Ця середньовічна гіцельська політика нової влади знищила в населення найменше бажання перебувати у складі СРСР. Вона й примусила його шукати порятунку в Німеччині, вважаючи гітлеризм набагато кращим за комуністичну диктатуру. Одночасно вони гадали, що Гітлер дозволить йому створити незалежну Україну, про яку вони мріяли все життя. Переконання в цьому вселили їм приклади окремих народів Західної Європи. Адже у Франції Гітлер зробив главою режиму у Віші маршала Петена, у Норвегії на чолі уряду був поставлений Квіслінг, президентом маріонеткової Словаччини став Тіссо, главою хорватської держави – Певелич. Схилившись на бік Німеччини керівники ОУН розраховували, що німецький уряд не піде на конфронтацію з українським населенням, погодитися з проголошенням незалежної української держави. Але гітлерівці дивилися на Україну по-іншому. Родюча і багата Україна, заявляли вони, повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною селянами із Західної Німеччини і Саксонії.
Переконавшись у ворожому ставленні гітлерівської влади до українського населення, керівники ОУН на Всенародних Зборах які відбулися у Львові в будинку “Просвіта” 30 червня 1941 р., заявили, що вони не відступали від плану проголошення незалежності України. На зборах були присутні представники української громадськості Львова й околиць: церковні постойники, вчені і інтелігенція, робітники, селяни, учасники підпільної і визвольної боротьби.
На цих зборах проголошено Акт про відновлення незалежності української держави, створено уряд. Керівники ОУН відзначали, що коли німецький уряд вороже віднесеться до відновлення української держави, вони проведуть наступні заходи: 1) Доведуть до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, націонал-соціалістичне рабство, таке саме, як російсько-більшовицьке; 2) Розкриють фальшивість німецької політики так званого визволення від більшовиків; 3) Не допустять участі українців у війні на боці німців; 4. Будуть зривати всі економічні плани допомоги Німеччині.Дізнавшись про рішення Всенародних зборів гітлерівці не тільки не визнали їх законним заходом народу, але й повели проти них рішучу боротьбу, вважаючи себе повелителями України. Насамперед, вони наказали організаторам зборів скасувати акт 30-го червня і нікому не згадувати про це зібрання, щоб вони відійшли в забуття. Керівництво ОУН категорично відмовилося виконати це розпорядження. І “визволителі від більшовизму” як називали вони себе, відразу скинули свої маски і дали зрозуміти всім, хто вони такі і чого прийшли на Україну, що вони не визволителі а поневолювачі. 15 вересня 1941 р. тільки протягом одного дня гітлерівці схопили і кинули за ґрати понад 2 тис. прибічників ОУН-бандерівців. Тисячі патріотів було страчено в Освенцімі. По звірячому було закатовано Василя й Олександра Бандерів, рідних братів Степана. Каральна акція нацистів знищила 80% досвідчених керівників і активістів ОУН. Ті, що залишились у живих члени ОУН відразу порвали будь-які стосунки з німецькими окупантами. Єдиною силою на Україні в цей час, яка б могла згуртувати український народ на знищення варварських планів та їх творців, була ОУН, яка звалила на свої плечі це тяжке завдання. У вересні 1941 р. відбулася перша конференція ОУН, постанови якої закликали активно вести пропогандистсько-роз’яснюючу роботу по підготовці до активної боротьби з німецькими окупантами, розкривали план поневолення і колонізації України [4]. Члени ОУН закликали населення Волині і Полісся згуртовано і незаперечно організовано переходити до загальної згуртованої боротьби проти ненависних німецьких окупантів. Провідник ОУН Іван Климів “Легенда” розповсюдив серед населення листівки, в яких наголошував, що гітлерівська Німеччина є новим окупантом України, тому український народ повинен згуртовано розпочати збройну боротьбу проти нього [1, 52].