ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ
* Слід відзначити: статті-угоди (всього мали 14 пунктів), які І. Скоропадський подав Петру І (1709), мали навіть назву якусь принизливу — «просительні». Їх зміст у більшості випадків був відповідним.
Особливо трагічно, у зв'язку з самодержавною політикою Петра І, складалися стосунки Скоропадського з «низовим товариством». Формально його влада поширювалась і на Запорожжя; він продовжував носити титул «гетьмана Війська Запорозького». Але на Січі гетьмана не визнавали. Конфлікт поступово загострювався. Очевидно, тому до нас не дійшли звістки про дії гетьмана, спрямовані на захист запорожців під час зруйнування Січі (Старої) в травні 1709 р. за указом Петра І. Більше того, документи зафіксували надто доброзичливе ставлення гетьмана до одного з виконавців його волі командира компанійського полку, а потім чигиринського та прилуцького полковника Гната Галагана. Фамільний архів Галаганів містив чимало універсалів, виданих Скоропадським Г. Галагану та його близьким на володіння селами, млинами і т. д.
Ліквідація Запорозької Січі й страта багатьох козаків, навіть полонених, стали прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу, й зокрема його своєрідних збройних сил. Водночас ці події в свідомості волелюбних представників корінного етносу не могли не лягти плямою й на всю діяльність Скоропадського.Не набагато краще складалися стосунки Івана Скоропадського із деякими царськими сановниками. Після вигнання шведських військ з України окремі з них стали домагатися від голови адміністрації значних земельних надань. Відмовити їм за тих умов — значило б викликати невдоволення дуже впливових осіб, від яких залежало становище в управлінні краєм багатьох старшин та самого правителя Лівобережжя. Крім того, при дворі яе припинялись чутки про можливу зраду «малоросіян». А Скоропадський неабияк боявся цього і намагався за будь-яку ціну відвернути від жителів краю і від себе особисто підозри в лихих намірах, навіть у звичайній нелояльності до російського уряду.
В 1710—1711 рр., під час третьої російсько-турецької війни, І. Скоропадський знову проявив своє негативне ставлення до низового товариства. Разом з генералом І. Бутурліним, котрий очолював вісім полків російської армії, біля Кам'яного Затону (район впадіння р. Кам'янки в Дніпро) вони за наказом Петра І «розорили» Січ, побудовану незадовго перед тим запорожцями замість зруйнованої 1709 р. Старої Січі. Це змусило козаків шукати нового місця мешкання в межах території, підвладної кримському ханові.
На перший погляд може скластися враження, що гетьман головну увагу приділяв політичним питанням. Але насправді це було не так. Він проводив широку соціальну й економічну політику, в найбільш важливих аспектах її продовжував «традиції» правління попередників, зокрема І. Самойловича та І. Мазепи. Так, при ньому тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їх станових прав, посилення феддальної експлуатації. Скоропадський видав спеціальні універсали й «листи» про заборону селянам скаржитись на землевласників. Уже в перші роки гетьманування Скоропадський безпосередньо втручався в функціонування цехів: підтверджував старий або визначав новий їх статус; боронив у разі потреби від утисків ремісників державцями; цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату.
Але основним аспектом всієї його внутрішньополітичної діяльності лишалися, безперечно, аграрні відносини. Будучи сам великим землевласником, він, щоб завоювати прихильність найбільш впливових і заможних осіб, роздав приблизно 100 маєтків з 3 тисячами дворів феодально залежних селян і міщан. Особливо багато універсалів та дарчих на маєтки, землі, ліси, пасіки, млини тощо видав Скоропадський монастирям: практично всім київським (причому повинності мали виконувати не лише піддані, а й рядові козаки), Ніжинському, Благовіщенському, Єлецькому Успенському, Переяславському Михайлівському, Чернігівському, Троїцькому та ін.
Проте авторитет і влада гетьмана продовжували невпинно падати. Місцеві старшини, особливо полковники, часто-густо ігнорували його розпорядження, вели незалежну політику. Дуже обмежував дії Скоропадського і царський указ 1715 р. про регламентацію обрання на всі полкові посади, а також сотників. Петро І прямо втручався у цей процес. Так, за власним бажанням він призначив полковником Ніжинського полку «з великоросіян» Петра Толстого, Київського — Антона Ганського. Водночас ним здійснюються прямі призначення на уряди сотництва. 1718 р. гегьман не зміг відмовити Петру І і змушений був на його «прохання» віддати свою 15-річну дочку від другого шлюбу — Уляну за сина царського улюбленця П. Толстого. В 1720 р. Петро І обмежив функції Генерального суду.
І останні роки правління не сприяли підвищенню популярності гетьмана серед українського населення. Цьому завадили примусові канальні роботи, спорудження фортечних будівель, «військові низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Для цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й матеріально забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. Додому поверталося лише 60%, решта ж гинула від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо.