ПЕТРО ДОРОШЕНКО - НАЙТРАГІЧНІШИЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ
Дорошенко нібито зігнорував вибори лівобережного гетьмана й продовжував підтримувати зносини з Многогрішним, на які далеко не схвально дивилася Москва. Дорошенко прагнув будь-що зберегти цілісність України й свою владу. Він писав і розсилав універсали, переконував українців припинити всілякі чвари й одностайно рятувати Вітчизну від загибелі. Згодом захиталася влада Дорошенка й на Правобережжі. Цього разу удару йому завдали запорожці. На Запорозькій Січі висунули нового претендента на гетьманство — молодого писаря Петра Суховія.
23-літній Суховій, виходець із Правобережжя, за характеристикою Самійла Величка, «значний козак, був також сильний ділом, управний у світових речах і достатньо знав козако-руське письмо». Спочатку він домагався, щоб його визнали лівобережним гетьманом замість Брюховецького. Коли це не вийшло, Суховій, «прагнучи довести до пожаданого кінця це нерозумне і шкідливе для душі хотіння свого владолюбства», задумав із допомогою запорожців відняти гетьманство у Дорошенка.
Суховій переманив союзників Дорошенка — кримських татар. Обуренню правобережного гетьмана не було меж. Він загрожував татарським послам, що так, як колись його дід, гетьман Михайло Дорошенко, переверне увесь Крим «догори ногами». Ця міжусобна боротьба, в яку був утягнутий Дорошенко, тривала більше року, забираючи в нього енергію, час, увагу, сили, які слід було б приділити захисту Вітчизни від ворогів — Москви та Польщі.
Через чверть століття Іван Мазепа в одному зі своїх універсалів 28 липня 1692 р., відомому нам із подачі Самійла Величка, так оцінював наслідки безпринципної боротьби Суховія за владу. «Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу».
Хоча протистояння і збройні зіткнення Дорошенка й Суховія не набрали великих масштабів, а полки Уманський, Корсунський, Паволоцький, Брацлавський підтримали Суховія, однак і в цих зіткненнях були присутні драматичні моменти, і в них відбилися особливості взаємин Дорошенка з Січчю.Він спочатку шукав шляхів зближення із Запорожжям. Це відповідало його програмі об'єднання України, намірам володарювання над усією Україною. Однак Запорожжя не підтримало Дорошенка. Воно зайняло позицію рішуче ворожу Оттоманській Порті, стало центром військової й політичної диверсії проти неї та Кримського ханства.
Як уже зазначалося, кошовий отаман Іван Сірко на першому етапі вороже повівся з Дорошенком. Похід запорожців на чолі з Сірком у 1667 р. на Перекоп і їхня диверсія в Криму спричинила невдалий для козацьких полків кінець літньо-осінньої Підгаєцької кампанії 1667 р. у війні Дорошенка проти Польщі. Однак і серед запорожців не було єдності. Коли в серпні 1668 р. на Січі обирали гетьманом Суховія, майже половина учасників Ради виявилися прихильниками Дорошенка, навіть запрошували його прийти в Січ на раду в поле, де обіцяли поламати мушкетами «суховієві стріли». Йшлося про печатку зі стрілами, яку дав хан Суховієві замість традиційної — запорожець із мушкетом.
Запорозька Січ не прийняла Андрусівського перемир'я Москви та Польщі, за яким вона мала підкорятися водночас обом урядам, що створювало для неї надто складну ситуацію. Запорозькі козаки вбили царського посла Ладиженського, котрий прибув на Січ. Водночас запорожці зуміли використати це подвійне підданство, граючи на московсько-польських суперечностях. Вони діяли так, як вважали доцільним. Певний час Запорозька Січ фактично була незалежним козацьким середовищем. З цим рахувалися обидва уряди, під спільною владою яких вважалося Запорожжя.
Обставини, які склалися після Андрусівської угоди, поставили Дорошенка в трагічне становище. Прагнучи, як Хмельницький, зробити Україну цілісною й самостійною, він усвідомлював її неспроможність відстояти свою незалежність в умовах збройної боротьби чужоземних держав за панування в Україні. Отже, треба було одержати підтримку однієї з держав, щоб боротися проти решти. Москва і Польща ні за яких умов не бажали відмовлятися від володіння своєю частиною розірваної України, отже робили неможливим її об'єднання.
Пріоритетним ставав союз із Туреччиною, спрямований на отримання реальної допомоги для здійснення своїх планів об'єднання й унезалежнення України. Крім того, Оттоманська Порта мала вплив на своїх васалів — кримських і ногайських татар, без військових сил яких важко було обійтися. Коли татари не виступали союзниками, то їх обов'язково використовувала протилежна сторона.
Правобережний гетьман скликав раду старшин, яка виробила умови протекторату Туреччини, що були викладені в 14 статтях. У них йшлося про те, що козаки бажають вступити в союз із Туреччиною, але не бути ні данниками, ні невільниками. Гетьман має надію, що з турецькою допомогою козаки матимуть змогу визволити увесь український народ на землях від Перемишля, Самбора і Вісли на Заході, до Мінської області на півночі та Сєвська й Путивля на Сході. Козаки прагнули бути вільними від усяких податків. Що ж до міжнародних відносин, то тут головною умовою було те, щоб Туреччина без порозуміння з гетьманом не укладала жодних договорів ні з Польщею, ані з Москвою. Здобуте козаками під час війни місто, хоч і з допомогою турецьких військ, залишається за Україною. Обумовлювалося становище царгородського (константинопольського) патріарха. Його, як обраного церковним собором, не можна було скидати з цього найвищого церковного поста.