Становище українських земель після монголо-татарських навал та їх завоювання Литвою

Питання про татарську навалу й долю української людності на території якої татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювана “приємність” — наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували

спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»; «держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв, основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за

великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі

перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з

Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.

М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він

гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів

призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли

минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа — еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя.

Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети дотатарських часів.

В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.

Татари, провадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».

Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».

На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в

Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців,