Запорозьке козацтво – феномен світової історії
Калнишевський був не тільки розумний і розсудливий, але й побожний. Свідченням того є побудовані ним церкви: 1793року - церква Святого Михайла в місті Лохвиці, 1798року - церква Св. Петра-Павла в Міжгірському монастирі, 1770 року Св. Покрови в Ромнах.
Будучи кошовим отаманом, Петро Калнишевський дбав про розширення і зміцнення Січі. За визначенням Грушевського: "Січ - згідно свобідного духу, як автономна січова громада". І хоча Катерина II використовувала запорожців у війні проти Туреччини нагороджуючи їх за це медалями, Січ Запорізька була більмом в оці для царського двору.
23 квітня 1775 року на засіданні царського уряду Григорій Потьомкін лукавий і підступний "новоросійський губернатор", подав проект про ліквідацію Запорізької Січі.На Зелені свята, в неділю, 100-тисячне російське військо, очолюване генералом Текелією, обложило Січ. Кошовий отаман Петро Калнишевський на січовому майдані звернувся до козацького товариства, яке на той час налічувало понад 17 тис. осіб: "А що, панове товариство, будемо робити кличе нас москаль у гості ?" Більшість козаків не хотіла коритися ворогам і, діждавшись ночі, на човнах, узявши з собою припаси, а також образ Покрови - покровительки Січі, плавнями по Дніпру рушили на Дунай, де пізніше утворили Задунайську Січ. Кошовий отаман з
довір'ям поставився до вимог генерала Текелія. Щоб не пролилася кров, він разом із суддею Головатим, військовим писарем Глобою вийшли із Січі у московський стан. Та не допомогли славному отаману ні покірливість, ні подаровані йому від цариці медалі. Як тільки вони ступили у намет Текелія, їх тут же закували в кайдани.
У цей час на Січ ринуло царське військо. Завойовники пограбували січову скарбницю, військову канцелярію, забрали козацькі клейноди, зброю. В церкві здирали золотом-сріблом гаптовані ризи з образів, розбили іконостас і все те забрали з собою. Такого варварства не чинили найзапекліші вороги України турки і татари, Як "довірливі" християни.
Старі запорожці, обпечені вітрами військових походів, дивлячись на руйнацію Січі, плакали, як малі діти. В день Зелених свят святощі - цінні реліквії козацької культури. Вороги в пошуках золота навіть на цвинтарі розривали могили, розбивали хрести. Через кілька днів на місці Січі - одна руїна, все було спалено і перерито.
Доля Калнишевського трагічно сумна. Протримавши волелюбного "батька" - 86-річного козарлюгу - більше року в московській в'язниці, нібито для слідства, 29 липня 1776 року "по височайшому повелєнію" Катерини II останнього отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського під суворою таємницею відправлено на Соловецькі острови. Там, серед вод холодного Білого моря, існував монастир, який відігравав роль не релігійного центру, а був місцем заслання та ув'язнення "неугодних" царському уряду. Солдатам і монахам наказали утримувати небезпечного злочинця "безвипускно", із забороною стосунків з ким би то не було, листування, під посиленою вартою.
На "святому соловецькому острові в монастирських мурах під самими баштами - підземні тюрми. Найстрахітливіша камера викладена диким каменем, куди просочувалась вода. В її підземелля закидали найтяжчих Злочинців. Крізь невеличкий отвір у мурі в'язневі подавали харчі і воду. Одежа каторжника перетлівала на лахміття, нігті виростали як пазурі, закутані в кайдани обидві ноги і ліва рука не дозволяли відбиватися від щурів, які зграями нападали обгризаючи ніс, вуха, пальці. В'язні в таких камерах не довго жили. Вони або ставали блаженними, тобто божевільними, або вмирали. В такому "кам'яному мішку" 25 років тримали Петра Калнишевського. За весь цей час монахи не знали "кто етот опасный преступник"
Випускали з камери тричі на рік: на Різдво, на Великдень та Преображення. Указом від 2 квітня 1801 р. цар Олександр І звільнив Петра Калнишевського. Побачивши його цар жахнувся. Волосся 110-річного в'язня сягало до землі, одягу майже не було, він оглух і осліп. За маніфестом царя ув'язнений одержав "волю". Довголітній старець залишився на острові в монастирі до самої смерті. Помер Петро Калнишевський 31 жовтня 1803 року.
У 1887 р. український історик Дмитро Яворницький, шукаючи сліди запорозьких ватажків, приїхав на Соловки і під стінами головного монастиря побачив три надмогильні плити. Напис на одній з них
свідчив: "Здесь погребемо тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожеской грозной Сени козаков атамана Петра Калнышевскава". Молодий вчений знайшов також документи в архівах монастиря, розмовляв з ченцями, записав з їх уст перекази про перебування цього першого українського мученика у підземних в'язницях (Половецького кремля.