Господарство Запорозької Січі
Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кіпці XV ст. Воно успішно освоюва¬ло землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла па Нижньому Подніпро¬в'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.
Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося па загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господар¬ської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куреня¬ми Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю па приватному рівні запорожці займалися в паланках — адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків, які простягалися па південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівни¬ки, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окре¬мих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозь¬кого козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля.
Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорож¬цям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет па паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували па хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хріп. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займали¬ся ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ста¬вали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Бонлан, який мешкав в Україні протягом 1630—1642 рр., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох...".
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регуляр¬ного господарювання, від натурального господарства до товарного.Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що напувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося па власній та найманій праці Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств-січового і паланкового підпорядку¬вання, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна оха¬рактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням па землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить де¬мократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні за¬кони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.