Україна у складі СРСР (до ІІ світової війни)
Компартія в політичній системі суспільства.
Стрижнем тогочасного політичного ладу залишалася комуністична партія, від імені якої здійснювалося керівництво всіма аспектами економічного, політичного й духовного життя. Це була єдина політична партія. Ось чому в партію йшли не лише переконані прихильники соціалізму, але й безліч тих, хто вбачав у членстві в ВКП(б) гарантію швидкого просування по службі. У цій обстановці лави більшовицької партії, незважаючи на масові чистки, швидко повнилися. На 1 січня 1928 р. КП(б)У налічувала 137,7 тис. членів, на 1 січня 1933 р. їх було вже 330,9 тис., а 1 січня 1941 р. - близько 380 тис.
Монопольне становище ВКП(б) у суспільстві, жорстоке переслідування всіх, хто наважувався на будь-яку критику її політики призводили до накопичення негативних хворобливих тенденцій у діяльності партії. З організації однодумців, об'єднаних спільністю політичних цілей, вона перетворилася в ієрархічну, надцентралізовану організацію, функції якої зводилися до виконання розпоряджень партійних вождів. Швидко зростав і змінювався партійний апараті присвоюючи собі повноваження державних органів, диктуючи свою волю суспільству. Різноманітні громадські організації й добровільні товариства працювали під всебічним контролем партійних органів і органів безпеки. Функції профспілок звелися до ролі «приводних пасів» між партапаратом і робітничими колективами. Комсомол розглядався як резерв і інструмент партії, не маючи і ніякої автономії. Інші громадські організації також були Позбавлені самостійності, частина з-них - ліквідована. Так, перестали існувати товариства старих більшовиків, колишніх політкаторжан і засланців, інженер но-технічні товариства та деякі інші добровільні об'єднання. В їх складі було багато незалежно мислячих, а тому небезпечних для сталінського режиму, осіб. В обстановці згортання творчої діяльності громадських організацій насаджувалися різноманітні форми радянської роботи, яка не знаходила підтримки в масах і виконувалася «добровільно-примусовим» чином.
Антицерковна політика влади в Україні.
Традиційна для України громадська інституція - православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави. 1 січня 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УРСР, котрий поміж інших містив розділ «Правила про культи».
З його прийняттям декрет уряду УРСР про свободу совісті втратив чинність. Слід відзначити, що роком пізніше подібний закон було затверджено в РРФСР. Таким чином, у справі відходу від демократичних норм державно-церковних відносин УРСР тримала сумнівну першість. На рубежі 20-30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й. церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми. Тисячі церков в Україні було закрито, священиків - репресовано. У 1929 р. органи ДПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яка виникла в роки громадянської війни, а канонічно оформилася в 1921 р. Вона виникла на українському національному грунті й, на відміну від Російської православної церкви (РПЦ), підтримувала прагнення народу до національного відродження. Це й визначи¬ло її долю. Керівництво УАПЦ репресували, а церква змушена була оголосити про саморозпуск.
Становище представників інших напрямів у християнстві, віруючих інших релігій було не набагато кращим. Другу п'ятирічку оголосили «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9% діючих молитов¬них будинків (порівнюючи з 1913 p.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись у людей другого гатунку.
Сталінізм і його провідники в Україні.
У лоні партійного апарату сформувалося огидне, людиноненависницьке явище сталінізму. Партійне й радянське керівництво України не знайшло в собі сил протистояти сталінізму. У 20-30-ті роки на чолі КП(б)У, ВУЦВК, РНК УСРР стояли особи,які з більшим або меншим завзяттям виконували волю сталінського керівництва. Так, ЦК КП(б)У в 1925-1928 pp. очолював Л.Каганович, один з найпослідовніших сталіністів, рекомендований політбюро ЦК ВКП(б) для роботи в Україні. Він активно пропагував міф про мудрість Й.Сталіна. Л. Кагановича замінив С. Косіор, котрий у роки громадянської війни був одним з керівників більшовицьких організацій в Україні, а після її закінчення очолював крайову парторганізацію Сибіру, працював секретарем ЦК ВКП(б). На чолі ЦК КП(б)У С.В. Косіар, стояв з липня 1928 р. по січень 1938 р. На ці роки припадає пік кривавого розгулу сталінського режиму в Україні, одним із стовпів якого, бездумним виконавцем розпоряджень центру був Косіор. У передвоєнні роки КП(б)У очолив М. Хрущев, знов-таки присланий з Москви, де він був керівником московської парторганізації і кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б). Хрушов продовжив лінію своїх попередників в Україні.