Діяльність Дмитра Вітовського
На таємній нараді в с. Гуштині над Збручем стрільці вирішили все-таки порвати з Австрією, перейти на бік Центральної Ради, але їхнє керівництво не затвердило цього рішення. У січні 1918 р. Д. Вітовський та Д. Паліїв подали українським політикам план побудови національної армії. Однак ті ні на що не могли зважитись.
У цей час згідно з Берестейським договором і угодою з Центральною Радою німецькі й австрійські війська рушили на Україну. У їх складі були й січові стрільці. Д. Вітовському було доручено разом із сотнею стрільців вести в Україні агітаційну роботу. Деякий час він був комендантом Жмеринки. Воював на Херсонщині та Катеринославщині
На початку жовтня 1918 р. повернувся разом із стрільцями назад. Штаб та Вишкіл стали в Чернівцях, а сотні – на кордоні з Бессарабією. Авторитет Д. Вітовського серед стрілецтва був великим. Він очолив таємний військовий комітет, який ставив метою захопити владу в Галичині, коли імперія розвалиться. До осені комітет переріс в українську військову організацію, яка розгорнула свою діяльність по всій Галичині. 18 жовтня 1918 р. у Львові утворилась Українська Національна Рада, яка, однак, замість діяти рішуче, стала вести непотрібні переговори з австрійською владою.
Зате Польська Ліквідаційна комісія, створена 27 жовтня у Кракові, на 1 листопада призначила взяття влади в Галичині у свої руки. Становище для українців здавалося безвихідним. Саме у ці дні проявився державницький і військовий талант Д. Вітовського. Розробивши із соратниками план збройного повстання у Львові – столиці Галичини, він усю відповідальність за його результат і наслідки взяв на себе та почав активно діяти. З невеликою, як на таке багатолюдне місто, кількістю вояків і старшин Вітовський у ніч на 1 листопада 1918 р. перебрав усю повноту влади в місті, а протягом кількох днів і в Галичині у руки українців – Національної Ради. Він правильно говорив, що коли б українці того не зробили, то зробили б поляки, які потім мали б право твердити, що це їхня земля. Однак при цьому допустив зайву поблажливість до ворогів, не був підготовлений до протиукраїнського виступу поляків.
"Ми не хочемо війни, – заявляв Вітовський. – Нашим завданням є завести і держати лад". Проте поляки почали війну. Довелося спішно формувати українські збройні сили та в умовах війни будувати українську державу.
9 листопада УН Рада утворила уряд Західно-Української Народної Республіки – Державний секретаріат у складі 14 міністерств (секретарств). Пост військового міністра доручено Д. Вітовському, якому присвоєно звання полковника.
Із притаманною йому енергією і високою відповідальністю розпочав новий міністр формування армії. У листопаді він видав розпорядження про мобілізацію чоловіків 1889–1900 р/н, про поділ території ЗУНР на три військові області та 12 округ, про створення 12 окружних і 60 повітових військових команд (комісаріатів). Він починає також формувати державну жандармерію, яка стала виконувати функції охорони громадського порядку.
Оскільки у армії не було достатньої кількості офіцерів, особливо вищих рангів, Вітовський виступив з ініціативою запросити до служби в українському війську офіцерів з Наддніпрянської України та австрійської армії. Так у лавах Української Галицької армії з’явилися наддніпрянці: генерали М. Омелянович-Павленко, В. Гембачів, О. Греков, полковники Є. Мишковський і М. Какурін, австрійці А. Бізанц, А. Вольф, Г. Кох, К. Шльоссер, А. Кравс і ін. На початок 1919 р. була створена регулярна армія – кількістю понад 100 тис. вояків, у складі трьох корпусів і 12 стрілецьких бригад, з чіткою організаційною структурою і різними родами військ, включаючи повітряні сили. В армії панував високий морально-патріотичний дух, і вона гідно протистояла переважаючим силам ворога – польським, румунським, а згодом і більшовицьким збройним силам. Велика заслуга в цьому Д. Вітовського.
Будучи військовим міністром, він доклав багато зусиль у складі державного керівництва до злуки ЗУНР і УНР в одну державу.До цього його спонукувала не лише необхідність мати союзника у війні з Польщею, а й давня ідея і мрія багатьох галичан: утворити сильну самостійну соборну Українську державу. Вже на початку грудня, коли політичний провід ЗУНР ще тільки міркував над цією ідеєю, Вітовський послав до Директорії Д. Паліїва для переговорів, а невдовзі сам їздив на авто до Вінниці на зустріч з С. Петлюрою. Причому він передбачав возз’єднання обох українських держав на основі ґрунтовної законодавчої бази зі збереженням автономії ЗУНР до часу проведення об’єднавчих Всеукраїнських установчих зборів. Цю позицію він обстоював і на засіданнях Національної ради. На початку січня саме він вніс на засіданні уряду пропозицію щодо розробки проекту закону про злуку. Національна Рада, як відомо, 3 січня 1919 р. прийняла цей закон про злуку і визначила склад делегації ЗУНР для поїздки на сесію Трудового конгресу у Києві. У складі делегації був і Д. Вітовський.