Головні здобутки українців Галичини в революції 1848-1849 рр
Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії більше жодного разу українці не мали такого великого представництва), які відстоювали вимогу об’єднання в єдиний коронний край Східної Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було підтримано Слов’янським з’їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену протидію польської делегації.
Було організовано і потужний тиск на владу з боку української громадськості. "До віденського сейму систематично надходили листи з підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: "Особисто читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів", за день до цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1 вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні зібрано понад 200 000 підписів".
Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом, українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.
На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований. Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними землевласниками.
"Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький".
Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні "Весни народів" і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.Як писав К. Левицький "Проти "Головної Руської Ради", як першої політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий "Руским Собором" (23. мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К. Левщького — О.С.) на редактора такогож органу "Дневник руский" для "утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни". В такій службі польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з товаришів "руської трійці"..,".
Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині.
Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В. Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському русі в Галичині чотири "партії": "Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К. Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо "міцно" у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім’я...".
Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій 1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х років.