Руїна. Внутрiшньо i зовнiшньополiтична боротьба за обєднання Право i Лiвобережної України
В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику . Він притягує під свою владу правобережних полковників , у 1674 році йому передає булаву Михайло Ханенко , а в 1676 на його користь зрікається гетьманства Петро Дорошенко . Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича , коли його проголосили гетьманом усієї України . Правда через два роки турки з Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя . Відступаючи , він організовує масове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг , інколи й використовуючи примусово – силові методи . Це бу так званий “великий згін” . Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою . Там виховувались його сини , свою дочку він одружив з боярином Ф. Шереметьєвим . Щоб поширити кордони України , Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну , Волинь , Підлящща , Поділля , Підгір’я , Червону Русь , які завжди були частиною України . Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину , яка була заселена українцями . Та ці обдва домагання не мали успіху .На початку 1680-их років Австрія , Венеція , Польща , Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку , а разом з тим й антикримську коаліцію , так звану “Священу Лігу” , до якої було запрошено й Україну . Та Самойлович відмовився від участі в коаліції , розуміючи , що знищення татарського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави , яка буде оточена московськими володіннями . Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею . Та з підписанням в 1686 році “вічного миру” між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною . В 1687 році починається війна проти мусульманського світу . Австрія , Польща та Венеція мали вдарити по Туреччині , Росія - на Крим . Та перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед козацької старшини , серед якої було багато колишніх “дорошенківців” . Не розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну , Самойлович марно пробує переконати царський уряд , що похід величезної армії серез випалені сонцем степи буде зв’язаний з великою небезпекою . Але все марно , і в квітні 1687 року похід почався . 100 тисячне московське військо йшло під командуванням князя В. Голіцина , фаворита царівни Софії , майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман . Не доходячи до Січі , коло річки Карачокрак , Голіцин несподівано накозав військам повернути назад . Тільки 40 тисяч московського та українського війська під командуванням Неплюєва та середнього сина гетьмана Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя , де й потерпіли невдачу . Причини відступу Голіцина залишаються неясними . Офіційну версію – брак фуражу для коней - сучасники спростовують , бо паші було достатньо . Можливо , що Голіцин , знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії просто побоявся заходити далеко в степи . Та потрібно було перекласти на когось відповідальність за невдачу , і для цього було використано один з останніх доносів старшини на гетьмана . Взагалі , за час правління Самойловича старшина скаржилась на те , що він не скликав Ради , брав хабарі , роздавав родичам землю . Були нарікання на його некозацьке походження . Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію , створивши власну династію правителів . В доносі , поданому Голіцину гетьмана Самойловича звинувачено у зв’язках з татарами. Донос підписала стара , заслужена дружина , серед неї – Кочубей , Лизогуб , Дунін - Борковський , Забіла , Гамалій та інші . Військо знаходилось коло річки Коломак , коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та його родини . Івана Самойловича та його сім’ю заслано до Тобольська , а його сина Григорія , після тортур страчено в Сєвську .
На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли заворушеннями: в Гадяцькому та Прилуцькому полках побили старшину , а в інших - пограбували .
Таким чином , за часів гетьманування спочатку Многогрішного , а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина .
Заключення .
В заключенні цієї роботи хотілося підвести деякі загальні підсумки і відповісти на питання , як могутня , сповнена рішучості відстоювати свою незалежність , свою тяжко здобуту волю , країна , маючи чималу міжнародну вагу та одну з найсильніших армій , країна , яка одна з перших в Східній Європі реалізувала та прийняла основні норми та принципи демократичного правління , керуючись якими існує сучасне людство , а саме такою була Україна за часів Богдана Хмельницького, втратила всі свої здобутки і через менш ніж 30 років після його смерті перестала існувати як цілісна територіальна одиниця , щезнувши з мапи Європи ? Як горда козацька нація , яка перед усе цінувала і відстоювала власну свободу , допустила прийняття зверхності хижаків - сусідів та дозволила знову загнати себе в кайдани , змарнувавши таким чином всі здобутки Визвольної війни 1648 – 1656 року ?Однією з найголовніших причих виникнення доби Руїни в історії України треба вважати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними тенденціями в розвитку козацького суспільства . На протязі всього розглянутого періоду інтереси правлячої верхівки - козацької старшини та знаті завжди ставали поперек дороги інтересів та бажань простого народу : рядового козацтва , міщан , селян . Ще за часів створення Української держави Богданові Хмельницькому треба було кардинально оновити всі гілки влади , не допустити до керування країною людей , які були типовими уламками старого ладу , з своїми усталеними поглядами та абсолютним неприйняттям суспільства рівноправних людей . Після Хмельницького не було більше людини , яка б мала таку владу та вагу в суспільстві , і могла реалізувати хоча б схожу ідею . З іншого боку простий народ , звільнившись від кріпацького ярма , нав’язаного польською шляхтою отримав нарешті , те чого завжди хотів - волю . І цей свій головний здобуток , омитий кров’ю тисячів загиблих повстанців простий люд відстоював до останнього . Якщо з’являлась найменші ознаки зазіхань на ці завовання , мирні народні маси вибухали повстаннями та заколотами .