Більшовицький переворот і Центральна Рада
Якщо Лютнева революція була по суті наслідком падіння влади, то причиною другої революції, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади, її здійснили більшовики на чолі з Леніним — група, яку лише шість місяців тому вважали мало¬вірогідним кандидатом на владу в Росії.
На початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалася з ро¬сійської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис., у той час як інші соціалістичні партії об'єднували сотні тисяч членів. Але більшовикам були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали куди більшу вартість. Вони являли собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених рево¬люціонерів, які в особі Леніна мали геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики. Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обі¬цянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників його партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 лис¬топада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики скинули тонучий Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претен¬зії pа владу.
Більшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росії і на Україні мали мізерний вплив: у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4—5 тис., голов¬ним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн робітників України прибічники біль¬шовиків складали крихітний відсоток. Для порівняння: самі лише українські соціал революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів. До того ж оскільки більшовицька програма була в основному звернена до пролетаріату, серед якого українці були слабко представлені, вона мало їх приваблювала. Промислові робітники України були переважно росіянами та євреями й складали 75 % членів партії. Відтак, за сло¬вами радянського історика Миколи Попова, «більшовики на Україні були партією росіян і русифікованого пролетаріату».
Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого кла¬су; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості, що мобілізувалася; і як мешканці міста, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провідних більшовиків Християна Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник: «Для більшості членів нашої пар¬тії Україна не існувала як національна одиниця; Один із найвпливовіших більшо¬вицьких вождів на Україні Георгій Пятаков відверто заявив, що партія повинна остаточно відкинути гасло права націй на самовизначення. З іншого приводу він ка¬зав: «Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний проле¬таріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо».
Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким підходам формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націона¬лізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулю¬вав досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню права пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування, доти,— і тут йшло дуже важливе застереження,— доки це не перешкоджало проле¬тарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокрем¬лення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою бур¬жуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці — відкидалися.
Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд, наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на під¬тримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичної револю¬ції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на Україні виявився у серпні 1917 р., коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.
Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало питання, хто ж прави¬тиме на Україні. Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибіч¬ників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись вод¬ночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада в Києві вибухнули бої майже 6-ти-сячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чо¬ловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять біль¬шість. Формально це підтверджував її Третій універсал від 22 листопада, що прого¬лошував установлення автономної Української Республіки. Все ще не наважуючись остаточно розірвати зв'язки з Росією, Центральна Рада заявила про одну із своїх ці¬лей — створення в колишній Російській імперії федерації вільних і рівноправних на¬родів. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анар¬хії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий).