Концепція «дідичного гетьманату» В`ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи
Легітимність підтримує переконання, що існуючі політичні інституції найбільше відповідають системі [1]. "Одним з тестів легітимації є ступінь примусу, до якого треба вдатись виконавцю, щоб домогтися прийнятної позиції і послуху" [2]. Отже, чим менше примусу державі доводиться використовувати для досягнення своїх цілей, тим легітимація її вища.
В. Липинський вважав, що "монархія в формі дідичного, а не виборного Гетьманства" [3] є органічною потребою у становленні Української держави. Ідея "дідичного Гетьманства" чужа українській політичній традиції. Реалізація її у чистому вигляді вимагала б неприйнятного насильства, і її ймовірно не можна було впровадити в життя за будь-якого періоду української історії. Хоча, безперечно, ця концепція могла б набути політичної актуальності і реалізму принаймні на евристичному і таксономічному рівнях, якщо її розглянути з огляду на використання деяких відомих політичній науці видів легітимації [4].
Далі ми розглядаємо авторитарну форму правління як сучасну реалістичну форму "дідичної монархії".
Згідно з традиційним видом легітимації державна влада є легітимною, якщо вона схвалюється традиційною політичною культурою і цінностями. Безперечно, з точки зору доцільності у часи Хмельниччини, Руїни чи в періоди політичного хаосу, суспільної кризи, така форма правління дала б змогу оформити волелюбну стихію українського політичного життя в державні рамки. Але реалізувати цю форму правління на рівні традиційної легітимації нереально внаслідок її суперечності українській політичній традиції. У процесі становлення Української держави авторитарна форма правління, припускають, могла б імовірно відіграти роль норманів у часи Київської Русі.
Згідно з харизматичним видом легітимації влада є прийнятною, якщо вона спирається на авторитет лідера. За умови існування достатньої харизми і авторитету "дідичного Гетьмана", персоніфікуючи у своїй особі Українську державу, могла б з часом набути легітимності. На наш погляд, достатньо харизматичними і авторитетними особистостями у цьому зв`язку були Б. Хмельницький, І. Мазепа, меншою мірою П. Скоропадський. За сприятливих умов їх влада могла б еволюціонувати в бік "дідичного Гетьманства". В сучасних умовах про таких лідерів ще рано говорити. При їх появі харизматичний вид легітимації сприяв би утвердженню авторитаризму особливого українського типу. Спираючись на право, європейські держави право-раціонально легітимізували своє існування. З точки зору право-раціонального виду влада вважається легітимною, якщо вона спирається на рішення, волю законодавчих інститутів.
Влада "дідичного Гетьмана" могла бути легітимною, якщо б вона спиралася на рішення законодавчих інституцій (віча, козацької ради, Верховної Ради), на Конституцію України. Отже, "дідична монархія" у цьому випадку не суперечила б право-раціональному виду легітимації, а спиралася б на неї.
В основі національно-патріотичного (націоналістичного) виду легітимації лежать символи попередніх державних установ, ідея національної держави і необхідності її зміцнення. Джерелом націоналістичної легітимації у В. Липинського є ідея не "етнічного", а "територіального" суверенітету ("закон землі"). Авторитарна форма правління може спиратись на цей вид легітимації.
Легітимність на основі участі можна інтерпретувати у нашому випадку виходячи з ідеї В. Липинського, що "дідичний Гетьман" через авторитет не тільки легітимізує державу, але дасть змогу у перспективі децентралізувати владу. Цьому виду легітимності властиве залучення людей до політичної діяльності, що розвиває почуття впевненості у змозі впливу на власне життя за допомогою політичних структур. Авторитаризм з "українським обличчям" і сучасним фасадом неодмінно включав би участь населення у децентралізації влади. Це був би авторитаризм сучасного європейського типу.
В Україні могла сформуватись не чиста "дідична монархія", а різновид авторитаризму президента (гетьмана) і у формі, що "засадниче відрізняється від польської анархічної шляхетської демократії і московського, східного деспотизму" [5] і водночас протистоїть українському "традиційному отаманству". Український авторитаризм міг би набути додаткової актуальності при опорі на національно-свідому еліту, професіоналів-політиків, менеджерів-технократів, меритократію в сфері культури [6] і поступовому, але радикальному усуненні від влади "радянсько-партійного" шару псевдопрофесіоналів і аморальних апаратників.
Література
1.Lipset C. Political Мап. – 1963. – № 4. – С.64.