Зовнішньополітичні погляди та діяльність В`ячеслава Липинського
Справа наукового дослідження вказаного аспекту творчості Липинського суттєво ускладнюється тим, що він фактично не залишив нащадкам спеціальних студій з теорії міжнародних відносин або ж історії української дипломатії. Відтак необхідно, крім більш докладного вивчення праць самого Липинського, звернути увагу на літературу мемуарного напрямку, особливо праць керівника зовнішньополітичного відомства Української держави Д. Дорошенка "Мої спомини про недавнє минуле" та 2-томної "Історії України. 1917-1923". Додаткову можливість для висвітлення поглядів Липинського на міжнародне становище України та його праці на дипломатичній посаді надає використання документів архівного фонду Міністерства закордонних справ Української Держави, де міститься листування представництва у Відні з Києвом, особисті листи Липинського Д. Дорошенку.
Перші міркування відносно ролі незалежної України серед держав світу з'являються у В. Липинського ще до 1917 р. Перебуваючи за кордоном, у Австрії та Швейцарії, він подає думку створення у колах української політичної еміграції організації, яка б пристосувала боротьбу за самостійну Україну до міжнародних відносин.
До питання зовнішньої політики України Липинський підходить як прибічник ідеї монархічного ладу і відродження української державності. Справа та прерогатива монарха, вважає він, зорганізувати армію і державну адміністрацію, включаючи й дипломатичну. Для нього була цілком імовірною залежність міжнародної політики від внутрішньої, спроможність держави досягти успіху зовні лише за ефективної побудови сильної соборної національної держави на терені самої України. З цієї точки зору Липинський дає у другій частині відомої праці "Листи до братів-хліборобів" оригінальне тлумачення проблеми зовнішньої орієнтації політики України.
По-перше, він застерігає, що "розмови про орієнтацію звільняють політиків на Україні від тяжкої внутрішньої, організаційної праці". По-друге, Липинський рішуче відкидає зовнішню орієнтацію як вирішальну умову національно-державного будівництва. Безумовно, на цю його думку вплинуло надзвичайно важке міжнародне становище України, коли, як підкреслює автор, жодна сусідня держава не стала б допомагати новій Україні, бо їй не потрібно ніякої України. "Ніхто нам не збудує держави, – пише він, – коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". На жаль, зазначає Липинський, ніхто з наших сусідів чи дальших держав, на кого орієнтуються українські політики, в створенні сильної незалежної держави в Україні не зацікавлений: "Якби нас було не 40 міліонів, а 1 міліон, і якби ми жили в якихсь пустинних горах або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то діставши відповідну суму франків чи фунтів і трохи готової поліції, можна було б від біди завести й у нас свій державний лад".
Обов'язкова умова орієнтації України, вважає він, це взаємозацікавленість і її, і зовнішньополітичного партнера у взаєминах: "досвід показав, що доброю орієнтацією на Україні єсть орієнтація тільки на такого закордонного союзника, який сам має велику силу, і сам потребує для своїх цілей зорієнтованих на нього українців".
Великі заслуги перед Україною Липинський здобув на посаді посла Української держави у Відні, де він самовіддано захищав інтереси молодої держави від зажерливих апетитів вмираючої Австро-Угорської імперії. Він, людина талановита, з чудовим розумінням справжніх міжнародних і геополітичних інтересів України, став на перший же поклик до державної праці, що було дуже важливо в умовах великого браку обізнаних з дипломатією людей.
Слід підкреслити, що взаємини з блоком центральних держав були на той час головним напрямком зовнішньої політики України, зокрема, відносин з Австро-Угорщиною, яка відмовлялась ратифікувати Брестський договір, анулювала під впливом Польщі таємну статтю договору щодо утворення Коронного краю зі Східної Галичини та Буковини, намагалася відступити Холмщину Польщі і фактично втручалася у відносини України з іншими державами. Саме В. Липинському було доручено ратифікацію угоди про мир з Австрією. Він зумів виявити великий дипломатичний хист і своїм розумінням і тактовною поведінкою здобув собі повагу і визнання у чужинців, високо підніс авторитет українського посольства у Відні. Все це він мусив робити в умовах фінансових труднощів та слабкої інформованості з Києва. Він зумів домогтися, щоб влада в Галичині була передана в руки українців. Західна Україна, наголошував Липинський, має бути забезпечена з боку географічного, неможливо мати осередок напруженості в Карпатах перед перспективою боротьби на Сході, інакше Україні "пряма дорога до царя московського, православного".
Багато зробив український дипломат і у справі повернення на батьківщину військовополонених. Липинський уважно стежив за розвитком подій у країні акредитації, надсилаючи компетентні поради до Києва. Він навіть виконав певні контррозвідувальні функції – попередив про австрійську шпигунську мережу в столиці України.Після падіння Гетьманату В. К. Липинський залишається на посаді посла. "Рішив не покидати свого поста, – пише він 13. Х. 1918 р. Дорошенкові, – доки не минеться ся криза, хоч по правді кажучи кожний день тут у Відні руйнує зовсім моє здоров'я". Тільки завдяки особистим зв'язкам посла і його авторитету серед дипломатичного світу у Відні численним місіям Директорії УНР, що приїздили сюди, вдалося здобути собі візи і змогу проїхати до іноземних столиць.