В`ячеслав Липинський – політолог

Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку Липинського, – явище глибоко руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і в кінцевому рахунку впаде божою карою на самих українців, "нищачи будь-які державницькі творення і намагання українського народу".

Тому-то й аристократія у Липинського зв`язана не стільки з українською національністю, скільки з українською державністю. Територіальний чинник грає в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. З цього державного чинника виводить Липинський і поняття патріотизму, визначаючи його як "свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців" [17]. Він засуджує націоналізм, в основі якого лежить свідомість громади, а не території, почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависті до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [18]. Липинський зауважує, що територіального патріотизму, який торкається також і чужонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. "Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідности і становости. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає" [19].

Липинський неодноразово наголошував, що основною умовою здійснення української державності він вважає єдність – релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. У своїх листах до О. Назарука вчений знов і знов повертається до цієї теми: "Майте врешті на увазі, що підкреслювання галичансько-наддніпрянського антагонізму абсолютно перешкоджає нашій ідеології"..., "справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями"..., "регіоналізм теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати"..., "об`єднання українських земель мусить бути провідною ідеєю, шукайте по-справжньому освічених людей"..., "українці єсть всі мешканці України" [20]. Водночас Липинський застерігає, що для українського руху можуть стати фатальними гасла демократії і "громадянського суспільства" [21], оскільки вони спричиняються до штучного витворення або перенесення демократії за зразком інших країн, а "політична культура одної нації не може бути механічно перейнята нацією іншою" [22].Втілення в життя ідеї державного творення України вчений пов`язує з утвердженням консерватизму. Кожна реальна нація, вважає він, має бути соціально диференційована і охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, і мати опозицію. Ті, хто хотіли б ототожнити українство з самими тільки "народними масами", або "громадянським народним суспільством", спричиняються до того, що справжня українська держава ніколи не відродиться, бо вони заганяють консервативні, тобто найбільш освічені і генетично найбільш здатні до державної роботи верхні соціальні шари громадянства в російський або польський табір.

Слабкість національного відродження на Україні полягає, на думку вченого, не стільки у недостатній освіченості, культурності і свідомості мас, скільки у кволості соціально-політичних та інтелектуальних верхів українства, найбільш освічені, кращі представники якого несли в собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, живили російську або польську державність. Імпульси до державної творчості на слов`янському ґрунті завжди давали чужі расові елементи. Основи Русі заклали напівкочові добичники – варяги. Завдяки їм почалася уніфікація й організація держави, що спиралася на князівські дружини. Козацька Україна завдячує своєму початкові активним елементам, які напливали із Заходу через Польщу та Литву. Асимілюючись з українцями, вони спричиняють процес відокремлення українського племені від великоруського і тим самим започатковують український консерватизм, витворюють ідею, саме поняття України, "маючи з кров`ю предків одідичений інстинктовий нахил до творення своєї влади і держави". Такими будівничими, організаторами, які об`єднували довкола себе місцеві українські сили, називає Липинський представників української полонізованої шляхти – Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, М. Кричевського, І. Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепу, П. Орлика, П. Калнишевського та ін. "Нація українська бувала лиш тоді, коли громадські національні аспірації реалізувались в той спосіб, що їх приймали за свої ті люде, які хотіли і могли завоювати собі на українській землі політичну владу і сотворити державу" [23].

З огляду на це вчений вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого завжди спричиняла поразку всіх українських державних творень і визвольних прагнень. Консерватизм, за Липинським, – це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів. На думку вченого, обов`язковою передумовою успіху в справі побудови незалежної і міцної української держави має бути поворот до українства традиційних консервативних соціальних шарів, які до 1917 р. стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної чи політично-державної свідомості: "Шлях до реальної, а не тільки літературної, – шлях до повної, а не однобокої, – Української нації веде через відродженню українського консерватизму. Зміцнююча консерватизм монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства – це основа цього відродження" [24]. Народи, що не вміють витворити або відтворити власних "панів", тобто власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки коритися панам чужим.Особливу увагу приділяє вчений у своїй концепції ролі релігії і церкви, називаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу. Людина, за Липинським, не член держави, а, передусім, самостійна і самоцільна вартість. Над інтересами держави і нації вчений ставить засади етики і моралі, до яких завжди закликала і які освячувала релігія та церква. Релігійний аспект політичної доктрини Липинського висвітлюється у його великій праці "Релігія і церква в історії України", написаній у формі катехізису. Наскрізний мотив і основна ідея цієї монографії – впровадження у життя народів вічної Божої істини як найвищого покликання людської діяльності. Липинський розглядає релігію як ідею, що може примирити українство, спрямувати його до зміцнення, а не зруйнування держави. Усі релігії і релігійні християнські організації в майбутній українській державі мають бути рівноправними. В листі до О. Назарука від 30 грудня 1927 р. Липинський застерігає його від надмірної прихильності до римського католицизму: `Треба не забувати, що у нас є три традиційні, історично вироблені християнські релігії. Бачити єдиний порятунок у нас, на візантійськім ґрунті, лише в римськім католицизмі – це значить якнайбільше цьому католицизмові шкодити. І ви не слушно в своїй статті ганьбите "візантинізм". Це культура, інша ніж західна, але це культура, причім найкраще до нашого дикого самостійного ґрунту пристосована. Це треба знати, щоб зрозуміти відносини у греко-католицькій церкві, про які Ви пишете. Корінь цих відносин у тому, що у нас нема справи, на яку кожна церква могла б спертися, й нема сурогату держави – зорганізованої світської сили, про яку церква могла би сказати: люде, робіть так, як оце" [25]. Оскільки будь-які потрясіння на релігійному ґрунті можуть бути особливо небезпечними для майбутньої української державної будови, вчений вважає за необхідне усім релігіям надати рівні права. Монархізм випливає з класократіі, класократія – з християнського ієрархічного погляду на світ, і все це сполучається між собою органічно – у цьому суть політичної доктрини В. Липинського.