Православна церква в Карпатській Україні (1938-1939)
23 листопада 1938 р. члени Синодального комітету, що був створений для керівництва священиками-савватіївцями, Яків Зозуля, Михайло Бойко та священик Михайло Кенез подали прохання до влади Карпатської України про визнання константинопольської юрисдикції та затвердження нових тимчасових статутів української православної церкви [22]. До прохання додавався тимчасовий статут, підписаний вище названими особами. Згідно статуту планувалося реорганізувати українську православну церкву в „Українську Православну Митрополію” на основі томосу патріарха Мелетія (Метаксакис) від 6 березня 1923 р. Церква мала перебувати в канонічному єднанні з Константинополем. Українська православна митрополія в Карпатській Україні повинна була стати частиною чехословацької архієпископії, з якою підтримувати зв'язок через митрополита, який повинен був обиратися на свою посаду посмертно. Утворювалася митрополича управа, що складалася з: 1) канцелярії, на чолі з канцлером; 2) митрополичої ради, до якої входили митрополит – голова ради і шість членів, які обиралися митрополичою радою [23]; 3) духовного суду; 4) митрополичих зборів, які складалися з усіх священиків митрополії і по одному делегату з кожної церковної громади чи монастиря. Адміністративна робота в митрополії покладалася на канцлера, окружних пресвітерів, парохів та ігуменів монастирів [24]. Церковні громади, монастирі і митрополія набували прав юридичної особи і могли набувати рухоме і нерухоме майно, засновувати світські та духовні учбові заклади та товариства, видавати часописи тощо [25]. Мовою документації митрополії проголошувалася українська мова. Засновниками „Української православної митрополії” виступали церковні громади сіл Копашнево, Дубове, Волоське, Нижня Колочава, Горб, Королево та монастирі в Чумальові, Дубрівці, Дубовому. Першим митрополитом проголошувався архієпископ Савватій (Врабец) [26]. Але влада Карпатської України не схвалила згаданий вище статут.25 грудня 1939 р. Синодальний комітет через газету „Нова свобода” закликав колишніх священиків та тих, які мають богословську освіту, зголоситися до комітету та вислати короткі біографії [27]. 29 грудня 1938 р. в готелі „Корона” в Хусті відбулося перше пленарне засідання Синодального комітету, на якому було присутні біля 100 осіб. Учасники зборі розглядалися наступні питання: „1). Розбудова церковної організації; 2). відношення до інших церков; 3). адміністративні справи. 4). бюджетні справи. 5) справи духовної освіти” [28]. З рефератами виступили інженер Микола Кушніренко „Православна церква в минувшині та завдання сучасності”, д-р Яків Зозуля говорив про „Українську православну церкву на службі національного відродження Карпатської України”. Після виголошення рефератів було обрано депутацію, яка відвідала прем’єра Августина Волошина, міністра Юлія Ревая на начальника міністерства культу й освіти Августина Штефана, котрі обіцяли делегатам всіляку підтримку. Було також обрано Синодальний комітет до складу якого ввійшли: Андрій Буркацький – голова, директор горожанської школи, Нересниці; заступники голови: ігумен Миколай (Мадар), Дубове та Федір Магей, господар, Калини; юрисконсульт – адвокат Яків Зозуля, Хуст; канцлер – Микола Кушніренко, урядник, Хуст; контролер – священик Михайло Кениз. Члени: Іван Рихло, лікар, Хуст; ієромонах Серафим (Броді), Волоське; Василь Брендзей, староста, Копашнево; Михайло Ференчук, директор горожанської школи, Липча; Петро Петенко, вчитель, Нересниця; священик Яків Боровський, Хуст; Олександр Блистів, окружний комендант Карпатської Січі, Хуст; Олексій Січ, господар, Хуст; Іван Рарич, господар, Дубове [29].
На початку лютого 1939 р. в газеті „Нова свобода” велася постійна агітація православного населення за УНО. 1 лютого 1939 р. газета закликала до участі у виборах представників сербської юрисдикції [30]. 3 лютого 1939 р. у статті „Православних ніхто не переслідує” автор вказував, що православні також включені до виборчого списку УНО. Серед них Михайло Тулик (заступник голови проводу УНО), інженер Леонід Романюк, Михайло Марущак з Бичкова, Василь Щобей з Вільхівців [31].
6 лютого 1939 р. в Хусті відбулася передвиборча конференція священиків-савватіївців, в якій взяло участь 13 священиків і 6 мирян. Конференція прийняла рішення підтримувати на виборах УНО. Відозву „Православному народу Карпатської України” підписали: „за православних вірників: Дмитро Симулик, господар, Іза, учасник марамороського процесу; Микола Кушніренко, Яків Зозуля, Олександр Блистів, Андрій Буркацький, Юрій Болош, Копашнево. За православне духовенство: о. Василь Сокол, Нересниця; ігумен Феодосій (Боршош), Дубрівка; ігумен Миколай (Мадар), Дубове; о. М. Кенез, Копашнево; о. В. Мандзюк, Кричово; о. В. Попп, Буштино; о. Михайло Буркало, Веряця; о. Івн Кричфалуші, Кричово; о. Іван Добош, Чорна; о. Боровський, Хуст; ієромонах Іларіон (Рибар), Чумальово; о. Цуцков, Сокирниця; о. Георгій Гриньо, Вільхівці” [32]. Відозва справила значний влив на православних вірників, більшість з них голосувала за УНО. В результаті виборів, які відбулися 12 лютого 1939 р., близько 80-85 % православних голосували за УНО, виняток складала лише Іза, де більшість було проти.
Отже, православна церква в часи Карпатської України переживала процес юрисдикційної боротьби між прихильниками сербського та константинопольського напрямків. Сербський напрям яких діяв легально та отримував фінансову допомогу від держави й проводив лояльну до уряду політику. Щодо архієпископа Савватія (Врабец), то на нашу думку, його діяльність у цей час була спрямована на визнання його церкви урядом Карпатської України церкви. Цьому сприяла також часткова українська налаштованість священиків-савватіївців на відміну від духовенства єпископа Володимира (Раїч), що поділяло русофільські погляди. Але Августин Волошин, розуміючи складність конфесійної ситуації у православній церкві та усвідомлюючи наслідки, що могли постати після офіційного визнання архієпископа Савватія, не пішов на цей крок. Після повалення незалежної Карпатської України для православної церкви настали не легкі часи терору та переслідувань.