Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.)
Особливо загострилися стосунки між націоналістами, петлюрівцями та гетьманцями наприкінці 1930-х рр., коли стало відчуватися наближення епохи потрясінь, пов`язаної з імперськими прагненнями Третього Рейху. Принаймні два напрямки сподівалися скористатися з війни Німеччини проти Радянського Союзу у справі відновлення української державності. Проте про компроміс між ними - гетьманцями та оунівцями, які до того ж уже розкололися на дві організації (ОУН-Б та ОУН-М), — не могло бути і мови. Знову з`являється хвиля взаємних обвинувачень і гострої критики. Прихильники Скоропадського заявляють, що "твори" різної, сумнівної вартості ідеологів-компіляторів ОУН як і вся преса ОУН, офіційна й неофіційна, належить до документів цілковитого духового занепаду, до клясичних зразків найбільш банальної й брехливої агітки" [12]. Зрозуміло, що націоналісти не забарилися з відповіддю - іш гетьманців посипалися звинувачення у тому, що їх рух не має реальної сили і існує лише за підтримки німецької влади. Одночасно свою практичну діяльність проти монархічного руху активізували уенерівці: спецслужба Уряду УНР в екзилі навесні отримала наказ розпочати жваву кампанію по дискредитації гетьмана Скоропадського та його оточення. Серед визначених завдань була нейтралізація гетьманської преси, висвітлення його зрадницької діяльності протягом 1918 р. тощо. При цьому підкреслювалося, що "при всіх цих виступах треба уникати критики німців, зазначати можна, що підтримка німцями Скоропадського у минулому була їх помилкою і що вони були Скоропадським звичайно обдурені" [13].
Звісно ж усі намагання політичних течій української еміграції скомпрометувати одна одну в очах Берліну були марними, адже Гітлер та його оточення мало свою позицію щодо української справи. Тому, як би певні українські діаспорні сили не хотіли вплинути на політику німців, всі їхні зусилля були майже марними.
Таким чином, окреслюючи зовнішнє і внутрішнє становище української політичної еміграції в країнах Центральної та Східної Європи напередодні Другої світової війни, слід виокремити декілька основних моментів. По-перше, і це цілком закономірно — діяльність політичних груп українців великою мірою залежала від ставлення до них з боку урядів тих країн, на території яких вони опинилися. Особливо відчутною ця залежність стала в Німеччині після приходу до влади А.Гітлера в 1933 р., а в усьому регіоні - наприкінці 1930-х рр., коли Третій Рейх почав проводити активну загарбницьку політику. Однією з найбільших помилок основних сил української еміграції була орієнтація на німецьку підтримку у справі відновлення незалежної української держави. Усвідомлення хибності такої ставки на Берлін прийшло невдовзі після нападу Німеччини на СРСР, і воно було досить болючим розчаруванням для українських діаспорних політиків.По-друге, українська політична еміграція з самого початку не становила якогось єдиного організму, розпадаючись на декілька напрямків, досить відмінних між собою в ідеологічному та організаційному плані. Об`єднуючим чинником для націоналістичної, республікансько-демократичної, гетьманської та інших течій була спільна мета - створення власної незалежної держави. Здавалося б, що на цьому грунті доцільною могла стати якщо не інтеграція всіх груп у єдину політичну силу, то хоча б координація їхньої діяльності. Та цього не відбулося, перш за все, через низку протиріч ідеологічного характеру, витоки яких слід шукати ще у подіях української революції, коли різні політичні партії та групи так і не змогли дійти згоди щодо єдиної моделі державотворення. Більше того, різні емігрантські угруповання вели між собою відверту боротьбу, як відкриту, так і приховану. Все це мало наслідком постійні кампанії на сторінках діаспорних видань, звичним явищем були наклепи та безпідставні звинувачення один одного, взаємне дезінформування тощо. Характерним був навіть стиль написання полемічних статей та нарисів, якому не бракувало виразних епітетів і просто лайки. Звісно, що не має жодної певності того, що об`єднана українська еміграція змогла би дієво впливати на розвиток подій навколо України. Та принаймні, виступивши єдиним фронтом українцям, можливо, вдалося б привернути до себе та до своїх претензій більшу увагу з боку провідних діючих сил тодішньої Європи.
В цілому ж, слід визнати, що проблема взаємовідносин різних течій в українській еміграції в міжвоєнну добу заслуговує на детальне вивчення і ґрунтовну наукову розробку. Дана невелика праця є лише спробою окреслення основних моментів одного з аспектів історії української діаспори 20-30-х рр. XX ст.
Бібліографічні посилання:
1.Див., напр., цілу збірку праць - Липинський В. Студії. Том 1. Історико-політолої ічіш спадщина і сучасна Україна / Гол. ред. Я. Пеленський. — Київ; Філадельфія, 1994.
2.Див.: Королишин М. «За об`єднаний український провід»// За всенаціональну єдність / Під ред. М. Королишина. — Торонто: Батьківщина, 1983. — С.134-148; Пеленський Я. Передмова / Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918). - Київ; Філадельфія, 1995. – С. 11-35; Бей Л. Коротка історія Української гетьманської організації Америки // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія" / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. - Київ: КДЛУ, 2000. - Вип.4. - С.295-317.