Актуальні проблеми дослідження джерельної бази сучасного історичного краєзнавства
Опрацювання нового масиву історичних джерел змушує історичне краєзнавство співпрацювати не тільки зі джерелознавством та джерелознавцями, а й з іншими спеціальними історичними дисциплінами.
Архівознавство орієнтує на використання усіх видів архівних матеріалів не тільки письмових, а й фото-, кіно-, фотодокументів. Це значно збагачує джерельну базу краєзнавчих досліджень.
Археографія допомагає краєзнавцям правильно, тобто відповідно до затверджених норм, публікувати різноманітні історичні джерела, що є сьогодні в розпорядженні вчених та аматорів. Археографічні видання вдосконалюють джерелознавчу основу досліджень, вносять більше елементів науковості замість публіцистичності, що переважали в перші роки незалежності України.
Геральдика давно і традиційно пов’язувалась із напрямками саме історико-краєзнавчих досліджень. Вивчення гербів як історичних джерел збагачує соціально-економічну і культурно-мистецьку історію, допомагає зайняти наукову позицію при вирішенні проблем, що виникають зараз у зв’язку із поверненням історичних назв та гербів міст й інших населених пунктів.
Ономастика, вивчаючи імена та назви, їх функціонування у мові та суспільстві, закономірності їх виникнення, розвиток і різні перетворення, максимально наближує дослідження істориків до конкретної території, до конкретної людини чи сім’ї.
Нумізматика, метрологія, палеографія, філігранологія, хронологія та ін. спеціальні історичні дисципліни розвиваються нині в тісному контакті з історичним краєзнавством, збагачуючи одне одну, розширюючи джерельну базу історичних досліджень взагалі.
Основні джерела історичного краєзнавства можна згрупувати за такими основними видами і підвидами (так звана традиційна структура):
1.Археологічні джерела з історії рідного краю: а) археологічні пам’ятники; б) археологічні розкопки і розвідки, їх описання і публікація; в) археологічні музеї. 2.Етнографічні матеріали: а) фольклор; б) житло, побут; в) одяг, прикраси. 3.Пам’ятники архітектури. 4.Пам’ятники образотворчого мистецтва: а) пам’ятники мистецтва; б) прикладне мистецтво; в) скульптура; г) народні традиційні ремесла і промисли. 5.Письмові джерела: а) рукопис; б) книги; в) періодична преса. 6.Усні джерела: а) топоніми і антропоніми; б) усна народна творчість. 7. Архіви та їх фонди [5].У 1995 р. харківські вчені С.І. Посохов і С.М. Куделко привернули увагу до ще однієї актуальної проблеми джерелознавчих досліджень в галузі історичного краєзнавства: "Нові завдання зумовлюють підвищення інтересу до джерел. Те, що протягом тривалого часу випадало з поля зору, набуває важливості. Насамперед, це стосується джерел, що характеризують побутовий бік життя, духовний світ попередників. У цьому плані посильним, а водночас актуальним, завданням вбачається пошук і публікування таких документів" [6, С. 13-15].З другої половини 1990-х років розгортається робота із збору і публікації матеріалів так званої "усної історії", в чому провідну роль теж відігравали краєзнавці.
У 1993-1995 рр. Центр досліджень усної історії та культури (м. Київ) під керівництвом Вільяма Нолла з участю науковців Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, Черкаського обласного краєзнавчого музею провели великомасштабні польові дослідження за темою "Усна історія української селянської культури 1920-1930 років". В результаті досліджень цього своєрідного історичного джерела була опублікована унікальна книга "Трансформація громадянського суспільства" (1999 р.), яка значно розширила документальна базу для дослідження такої складної проблеми, як моральний стан українського суспільства в 1930-і роки, духовне і культурне життя народу в цей період. Автори дослідження переконливо підтвердили ті висновки, які робились до цього переважно історіософами на основі конкретно-історичних праць та формально-логічних конструкцій, за що їх постійно звинувачували у відсутності міцної (традиційної у нашому розумінні) джерельної бази. Живий народний голос, усна історія українців, глибока народна пам’ять, багатий етнографічний та фольклорний матеріал історичної Черкащини, що увійшов до згаданої книги [7, С. 19-21; 34], продемонстрували переваги подібної співпраці істориків-краєзнавців, етнографів та джерелознавців у розширенні джерельної бази "малої історії" та можливості робити на їх основі глибокі наукові та світоглядні висновки.
Відомий теоретик джерелознавства С.О. Шмідт виділяв джерелознавчий аспект у окремий, особливий напрямок досліджень [8, С. 27]. Наочно реалізацію цього напрямку можна продемонструвати на прикладі формування історико-краєзнавчих відділів музеїв. За оцінкою С.В. Абросимової "історико-краєзнавчий профіль місцевих музеїв, їх поліфункціональність, унікальні колекції визначили різнобічну краєзнавчу діяльність цих культурних закладів, передусім формування комплексної джерельної бази для краєзнавчих студій. Саме музейні збірки є одним з основних компонентів в структурі джерельної бази краєзнавства (як конкретних історико-краєзнавчих досліджень, так й історіографії краєзнавства)" [9, С. 255-256]. На прикладі Дніпропетровського історичного музею можна продемонструвати весь джерельний комплекс, що є у розпорядженні істориків-краєзнавців: писемні джерела (рукописи, документи губернських канцелярій, родинні архіви, карти, плани); колекції з археології, геральдики, сфрагістики, нумізматики, кераміки, одягу, зброї, живопису, фотографій та ін.; колекції церковних матеріалів; етнографічні колекції; колекція запорозьких матеріалів.