Історія археографії як наукова проблема та вивчення історіографічного процесу

Історико-археографічні сюжети не були центром дослідження Г. В. Боряка, присвяченого насамперед розробці сучасних теоретико-методологічних проблем актуалізації великих масивів архівних джерел, але все-таки в його роботі вони знайшли відображення. З позицій історико-археографічних завдань, цінним можна вважати ґрунтовну теоретичну розробку питань місця археографії в колі спеціальних наукових дисциплін джерелознавчого напрямку, проблеми визначення завдань дослідження минулого цієї наукової дисципліни, а також спеціальний історичний екскурс становлення камеральної галузі української археографи.

Заслужено визнана найбільш ґрунтовним осмисленням стану й перспектив теперішньої української археографії [5; 6], книга відобразила попередній досвід і традиції вітчизняних історико-археографічних писань, не актуалізуючи можливі нові підходи в дослідженні власне історії дисципліни. Так, насамперед відносно ХVПІ – першої половини XIX ст. (а нерідко й пізніших часів) книга обходить увагою включеність археографічної думки, теорії й практики до духовно-культурного, суспільного, історіографічного, інтелектуального середовища. Інший, значною мірою альтернативний шлях і нові, перспективні, на мій погляд, можливості в підходах до історії української археографії продемонстровані в монографії В. В. Кравченка. Виходячи із усталеного і в цілому адекватного уявлення про синкретичність історіописання другої половини XVIII – першої чверті XIX ст., автор не приділив бажаної для нас спеціальної уваги спостереженням над процесом становлення української археографії, розглядаючи археографічні вправи в невід`ємному зв`язку із історіописанням тієї доби. Зі сторінок його дослідження постає узагальнюючий образ українського історика-універсала, ерудита-енциклопедиста, сина свого просвітницького часу, якому важко (тому що неважливо й неможливо) розрізнити, де в його особистій пізнавальній діяльності завершується історик і починається етнограф, письменник, археограф, памфлетист.Такий синкретизм у дослідженні української історіографії як цілісного нероз`ємного явища уявляється плідним настільки, наскільки пов`язує її еволюцію насамперед зі змінами ідейно-культурних парадигм, суспільними та духовними процесами другої половини XVIII – першої половини XIX ст. За таких підходів історія археографії з сухого переліку публікацій та біографічних даних про їх авторів постає в плоті й крові живого явища не лише історичного пізнання, але й вітчизняної культури в цілому. З цього приводу варто звернути увагу на те, що книга В. В. Кравченка ще раз підтверджує й переконує, що історія наукової дисципліни здатна і навіть «зобов`язана» суттєво розширювати її власний предмет.Водночас намагання застосувати ретроспективні підходи в дослідженні процесу формування української історіографії, звичайно обумовлені бажанням знайти в минулому відблиски майбутнього самоутвердженого явища національної історичної науки XX ст., вплести науково-пізнавальні процеси другої половини XVIII – першої половини XIX ст. у тканину українського суспільного буття й знайти в них витоки того нового, ідейного порядку явища, що з середини XIX ст. утворювало й скріплювало український суспільний рух, – усе це значною мірою породило доволі серйозні анахронізми. Вони виявилися насамперед у нав`язуванні досліджуваній добі ідейних рис і характеристик наступного періоду. Цікаво, що й сам автор, вірогідніше за все, відчуваючи всю незручність ситуації насичення ідейної конструкції історичною та історіографічною конкретикою, що відверто пручається цьому, неодноразово з фаховою сумлінністю змушений власноруч руйнувати ідилічну споруду українського національного Відродження, у якій, на його думку, історіографічний компонент, включаючи й археографічні вправи, відігравав чи не вирішальну роль, досить глибоким аналізом ідейно-культурної, суспільно-політичної, когнітивної ситуації того часу. У монографії І. І. Колесник, виданої як навчальний посібник для студентів вузів, схема становлення української історичної науки XIX – початку XX ст. представлена як процес «злиття» історичного письменства XVIII ст. та антикварного напрямку в українознавстві того ж часу. Не вдаючись до розгляду багатьох дискусійних положень другої частини монографії, зазначу, що такі підходи до визначення історіографічної динаміки, на мій погляд, є рецепцією на українському ґрунті не стільки положень М. С. Грушевського, скільки виходять з оцінок становища російської історичної науки XVIII ст., що свого часу були дані ще А. Л. Шлецером і в цілому сприйняті в російській історіографії кінця XIX – початку XX ст. [15; 16] та вітчизняними істориками західноєвропейської історичної думки [1, с. 291 - 341], а також в попередніх працях самої І. І. Колесник [33, с. 168 - 181]. Спроба виділити антикварні захоплення українських інтелектуалів не як загальну характеристику місцевого історіописання другої половини XVIII – початку XIX ст. у цілому, а як один з його напрямків, відкриває широкі пізнавальні можливості для роздумів про місце власне археографічної практики в українській історіографії цього часу. Водночас такий умоглядний відрив справи писання історії від у широкому розумінні архівофільства, частково обґрунтований дидактичною метою книги; виявляється дещо штучним у всякому разі на українському матеріалі. : Ідучи в контексті домінуючої ідеї-концепції української гуманітаристики 90-х рр. XX ст., автор відвела значне місце розгляду співвідношення української історіографії й процесу національного відродження, поставивши розвиток української історичної науки кінця XVIII – початку XX ст. у занадто жорстку залежність від останнього. Без сумніву, доцільність дослідження механізмів включення українознавства в ідейно-суспільні процеси не може заперечуватися, тим паче, що подібні проекти нині добре репрезентовані на російському історико-археографічному матеріалі, насамперед в працях В. П. Козлова, який наголошував на тому, що «отношение общества к проблеме введения исторических источников в общественный оборот не остается неизменным и не является однозначным со стороны различных социальных групп...» [24 - 32]. Водночас звернемо увагу, що серед ідейних настроїв, течій і рухів періоду «українство» з різних причин зовсім не займало провідних позицій, а тому навряд чи могло бути єдиним і визначальним ідейним джерелом і натхненником української історіографії, включно з властивими їй археографічними вправами. Окрім того, варто, на мою думку, хоча б поставити питання в більш широкому, можливо навіть історіософському, вимірі. Чи не варто замислитися над тим, що за історіографічних підходів співвідношення ідейних та ідейно-наукових чинників і процесу історіописання є, по-перше, обопільним, а, по-друге асинхронним і опосередкованим. Справді, реалізація засвоєних ідеологем в текстах історика майже завжди відстає від них у часі, а їх втіленню в наукову працю сумлінного автора нерідко «заважає» сам історичний матеріал. Виходячи з цього, археографічні зусилля як спосіб конструювання джерельної бази історичних студій певної доби здатні не лише працювати на виправдання властивих авторові і його часу ідейних і історичних уявлень і переконань, але й так само відігравати «руйнівну» роль, відкриваючи варіанти альтернативного осмислення історичного процесу. Така специфіка втілення «ідейного» (у тому числі «національно-ідейного») в «історичне», «історіографічне» та «археографічне» на українському матеріалі, заслуговує, на мою думку, на подальшу ґрунтовну розробку.Праці, що оглянуті вище, різною мірою репрезентують намічену останнім часом тенденцію усвідомлення необхідності теоретичного осмислення завдань історико-археографічних досліджень, подолання «техногенних» підходів, властивих досі цьому сегментові українських історіографічних студій. Вони задекларували розуміння сучасними авторами нероз`ємного зв`язку археографії із українським історіографічним процесом другої половини XVIII – першої половини XIX ст.