Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ - початку XIX століття в українській історіографії

Радянська історіографія, вивчаючи історіописання другої половини ХVIII – початку XIX ст., розглядала його крізь призму ідейно-політичного спрямування. Представники шляхетської історіографії сприймалися у першу чергу як речники суто станових інтересів, протилежних інтересам козацтва і селянства і як захисники існуючої феодально-кріпосницької системи.Перша спроба в рамках радянської науки не обмежуватися класовим підходом і розглянути розвиток історіографії періоду в контексті доби належить М. Марченку ("Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.)", 1959). Хоча поява роботи припадає на "добу відлиги", повна ревізія офіційних тлумачень була неприпустимою (вірогідно, саме через це дослідження М. Марченка обмежене серединою XIX ст. – межею, переступ за яку міг викликати звинувачення у симпатії до буржуазних істориків). Тому при огляді історичних праць шляхетського прошарку особлива увага приділяється джерелам компіляції, а з тематичних аспектів – ставленню до селянства і козацтва, Хмельниччини і союзу з Росією. За характеристикою М. Марченка "більшість освічених представників української старшини воліли поступитися не лише своїми політичними інтересами, але й інтересами цілої нації, отримуючи за ці поступки вузькостанові привілеї" [7]. Зокрема О. Шафонський зображувався як ідеолог реакційної кріпосницької та національно-колоніальної політики царату. Як свідчення цього подається цитата, в який він висловлює радість з приводу зруйнування Січі. Навіть Я. Маркович, охарактеризований як виважений дослідник з притаманним йому науковим ставленням до джерел, не уник обвинувачень у реакційності через пояснення закріпачення селянства необхідністю припинити безладдя, викликане вільним пересуванням посполитих. Зрозуміло, що таке акцентування уваги на класових моментах було зумовлене не науковими уподобаннями автора, то була обов`язкова данина зовнішньому контролю. Образ історіописання кінця ХVIII – початку XIX ст., запропонований М. Марченком, мало чим різниться від традиційного погляду на неї народницької історіографії: Її представники постають як носії вузькокласових інтересів і творці історичних праць-компіляцій, підпорядкованих нагальним соціально-політичним проблемам, а отже від них марно чекати якоїсь об`єктивності. Дослідження М. Марченка, попри намагання автора утриматися в рамках офіційних оцінок та реверанси у бік пануючої ідеології (на зразок охарактеризування українських істориків в еміграції як "буржуазно-націоналістичних прислужників імперіалізму", "націоналістичного охвістя" тощо), не оминуло критики з боку офіційної радянської історіографії: у рецензії на дослідження зазначалося, що автору не вдалося в достатній мірі передати боротьбу передових прогресивних думок проти реакційно-консервативних, та інкримінувалася ідеалізація дворянських істориків, а також посилання на "буржуазно-націоналістичні" праці В. Антоновича і М. Грушевського без будь-яких критичних застережень [8]. Водночас розвідка набула розголосу і в закордонному українознавстві, зокрема на шпальтах "Українського історика" у 1965 р. Л. Винар відзначав, що "Історіографія" М. Марченка свідчить про частинну переоцінку радянськими істориками недавніх історичних концепцій "меншого зла", згідно з якими прилучення України до Росії вважалося відносним добром" [9].

Осібне місце у висвітленні історіографії другої половини ХVIII – початку XIX ст. належить специфічній у цьому плані роботі О. Оглоблина "Люди старої України" (1959), ціллю якої є аналіз суспільно-політичних процесів ХVIII – XIX ст. через їхнє віддзеркалення у біографічних нарисах діячів Гетьманщини. Хоча матеріали цієї розвідки зосереджені переважно у генеалогічній площині і не присвячені безпосередньо аналізу історіописання періоду, їхній зміст є досить показовим. Робота О. Оглоблина є безпосередньою відповіддю на працю О. М. Лазаревського "Люди старой Малороссии", намаганням виправити хибне уявлення, яке склалося про персоналії ХVIII ст. під впливом праці останнього. У передньому слові автор розкриває умови, які завадили О. Лазаревському стати "безпристрасним літописцем": особисті – "він знав багатьох нащадків того панства, глибоко байдужих до свого народу", та професійні – "він був надто захоплений своїм методом, а це здебільшого були судові та адміністративні акти, які фіксували насамперед не кращих людей і не добрі їх діла". Натомість О. Оглоблин ставив собі за мету сказати слово правди про тих діячів, що здебільшого "цілком свідомо діяли на славу, честь і оборону своєї Великої Батьківщини" [10]. Цінністю роботи насамперед є поважна джерельна база та найповніший на той час обсяг біографічних відомостей про новгород-сіверських діячів ХVIII ст. Проте, автор так само не зміг уникнути суб`єктивізму, за який дорікав О. Лазаревському.

Намагаючись "воскресити науково тих людей Старої України", О. Оглоблин ідеалізує діяльність та погляди об`єктів свого дослідження. Прагнення скласти уявлення про українську провідну верству не лише як про звичайних шукачів прав російського дворянства і "лицарів маєткового збагачення" коштом національних інтересів.(призвело до наділення еліти Гетьманщини усіма рисами національно свідомого українства XX ст., які, на думку автора, мали бути притаманні патріотам ХVIII ст.Cучасні історіографічні концепції знайшли найбільш повне відображення у монографії харківського дослідника В. Кравченка "Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина ХVIII – середина XIX ст.)" (1996). Розгляд української історіографії здійснено під кутом зору нетрадиційним для його попередників. Вона розглядається не з позицій національної замкненості і внутрішнього цілком самодостатнього розвитку, а вписана в контекст загальноєвропейських традицій просвітництва і романтизму та розвитку російської історіографії. Новизною роботи є розгляд історичної думки середини ХVIII – початку XIX ст. у контексті цілісної соціокультурної ситуації, яка склалася на теренах Наддніпрянщини в цей період, без намагання звести різноманітні прояви суспільної думки чи то до яскравих автономістичних прагнень, чи то до прагматичного бажання швидкої інтеграції до Російської імперії, щоб отримати рівні з російським дворянством права: "Відсутність чіткої національної визначеності приводила, як правило, до поєднання в творчості одного і того ж автора елементів просвітницької критики і патріотичної реалізації минулого, імперської ідеї з автономістичною" [11]. Дослідник, визначаючи особливості історіописання епохи (відсутність організаційної основи для його розвитку, еклектицизм, обмеження географічних рамок робіт історією Лівобережжя і Середнього Подніпров`я, звуженість тематики) розглядає їх як такі, що були природнім продуктом епохи.