Господарство України другої половини XIX ст.
У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні масиви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.
Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва, але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої країни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. При збереженні поміщицьких прав на володіння землею йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалізація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим господарством.
У бажанні збільшити прибутки поміщики використовували декілька форм землекористування. Однією з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або "з копи", тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці - всього того, що є властивим капіталістичній системі господарювання. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких та куркульських господарствах зостосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господарстві було зайнято 1,5-1,8 млн. найманих робітників.
Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. У 1896-1900 рр. на Україні в середньому збиралося по 88,8 млн. чвертей зерна, в тому числі в поміщицьких економіях - 40,2 млн., у селянських господарствах - 48,6 млн. Значна частина зерна реалізувалася на ринках. За неповними даними у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн. крб., на зовнішньому - майже на 350 млн.
Капіталістичні перетворення в сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами - прусським і американським. Прусський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі зникають не одразу - їх існування зумовлюється збереженням чисельних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по-революційному усувають із суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.
На Україні, як і у всій Росії, капіталізм в сільському господарстві розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській - змішана, на Правобережжі та у південних губерніях - капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем, їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище селян, деякі з них, як правило, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних причин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українського села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.
Завдяки поєднанню землеробського хисту, сумлінної праці, ініціативності, підприємливості з використанням найманої праці односельців, близько 15-20 % селян вдалося збільшити розміри наділів і завести деякий реманент та худобу. У групі заможного селянства в 90-х роках XIX ст. на один двір припадало майже 22 десятини землі, кілька коней, овець, одна-дві корови та незначна сільськогосподарська техніка. Господар разом зі своєю, як правило багатодітною, родиною обробляв землю, збирав врожай. Проте в напружені дні, особливо під час весняно-посівних робіт і зокрема в жнива, селянська сім'я не встигала власними силами вчасно впоратися з комплексом сільськогосподарських робіт і наймала бідніших селян на допомогу.
Середня група селян була трохи більшою і в 90-х роках XIX ст. становила 25-30% сільського населення. Середнякові належало 7-10 десятин землі. Цього вистачало на те, щоб прогодувати свою родину. В його господарстві були пара коней, кілька голів великої рогатої худоби, свині, кури тощо. Примітивний реманент, в основному виготовлений власними руками, був основним знаряддям праці, оскільки сільськогосподарської техніки у середняка майже не було. На відміну від селянина-заможника, середняк не користувався найманою працею, а сам працював у своєму господарстві за допомогою всієї родини.