Зародження і особливості економічної думки Київської Русі

Зародження і особливості економічної думки Київської Русі

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв'язана з добою Київської Русі - першої держави на українській етнічній території.

Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, уго¬ди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо.

Визначною пам'яткою соціально-економічної та полі¬тичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» - зведен¬ня законів давньоруського права XI-XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в XIII-XVIII ст.

Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності дав¬ньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, за¬хищають право власності князів та феодальної знаті на землю і крі¬паків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальнозалежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпа¬цькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася про¬дуктивнішій праці людей залежних і кріпаків.

За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товар¬но-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гро¬ші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збі¬днів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економіч¬ної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» - монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського мо¬настиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надаєть¬ся важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави:

надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима.

Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв'язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розви¬ток різних ремесел.

Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забез¬печення його багатства й добробуту.

З пам'яток давньоруської літератури, що з них можна дізнати¬ся про економічну складову суспільного життя, можна назвати також «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залеж¬ними селянами, дає поради щодо подолання соціальних супереч¬ностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могу¬тності держави.

Галицько-волинський літопис XIII ст. розповідає про економі¬чну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ре¬місників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяслав¬ська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщи¬ною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу.