Господарство Запорозької Січі

Господарство Запорозької Січі

Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоюва¬ло землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла па Нижньому Подніпро¬в'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося па загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господар¬ської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куреня¬ми Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю па приватному рівні запорожці займалися в паланках — адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків, які простягалися па південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівни¬ки, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окре¬мих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозь¬кого козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля. Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорож¬цям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хріп. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина. В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займали¬ся ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ста¬вали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Бонлан, який мешкав в Україні протягом 1630—1642 рр., відзначав, що серед козаків " . взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох .". У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу. Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регуляр¬ного господарювання, від натурального господарства до товарного. Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося па власній та найманій праці Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств-січового і паланкового підпорядку¬вання, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна оха¬рактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить де¬мократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні за¬кони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства. В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності па Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремле¬ною від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала су¬часній державній власності, тобто Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зем¬лекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволя¬лося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежу¬валося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність насе¬лення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські гос¬подарства — зимівники. Право займанщини мало па Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького. Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої влас¬ності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся наймани¬ми робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу па користь війську та курінному това¬риству. З особистої частки жертвували січовій церкві. Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в госпо¬дарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозько¬го відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої влас¬ності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність. Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти влас¬ності. Злодійство поміж козаками, посягання па січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення військових законів. У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зи¬мівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов-зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з'являлася ре¬альна майнова нерівність. Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Ніко¬поль, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу. Заняття промислами па Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Се¬ред промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпров¬ських лиманах та на Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. на рік. Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працю¬вало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість на Запорожжі у 1774 р. становила 41. Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його гос¬подарства, способу життя і суспільного ладу. Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й пред¬метами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місцеве вироб¬ництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв ними на Січі й у Вольностях; ми торгували кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю. Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмиш і Синюху, січові власті в своїх фіскаль¬них інтересах контролювали експортно-імпортні операції іноземних купців. Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того січовий скарб функціонував як державна скарбниця. Посада й коло службових обов'язків скарбника січового скарбу (шафара) походить з магдебурзької о права. Під такою назвою з 1536 р у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двад¬цяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафари та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів. Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особи¬стих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі ре¬галії були приватноправовим інститутом. Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків. Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, царське "жалованье". Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 р Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбован¬цю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, килимів, коней і худоби. З часом значення джерел доходів змінювалося Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVIІ XVII ст. , яку в часи кошовою отамана І.Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою ко¬лишню роль і причин тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарюван¬ня був економічно вигідним. Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р від неї залишилася "військова сума" в 120 тис крб. У термінах сучасною бюджетною рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р та вільна касова готівка, яка повинна залишалася па початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10—12 млн. американських доларів. Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останньою кошового отамана Запорозької Січі П.Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голландські талери, єфимки та ін Через відсутність власної валюти. Січ іноді переживала грошовий "голод" — нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом. На Січі здійснювалися досить значні кредиті операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах кон¬фіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців. На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив "із військової суми" різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залиша¬лась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продук¬цією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю. При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не заборо¬нялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували. Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що скла¬дався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька господарська систе¬ма несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного україн¬ського народу — працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової ок¬раїни. Засновуючись па національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя. XVI —XVIII ст. були періодом генезису індустріального су¬спільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджа¬тися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі По¬сполитої та Московської держави, до яких вони належали. Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні фермер¬ські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувала¬ся наймана праця, в Україні протягом XVI— XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпака¬ми, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від фео¬дальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах півден¬ної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI — першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особис¬тої свободи, за вільну хліборобську працю. У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль¬них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шлях¬ти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українськім земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодін¬ня козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій¬ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централі¬зовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В умо¬вах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, ку¬пецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян. В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ По¬сполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.