Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного суспільства (XVI- ХVІІІ ст.)
З 1665 р. почали збирати податки з млинів, так званий "військовий мірчук" для забезпечення продовольством російських гарнізонів. Його платило все трудове населення в розмірі третини помелу. Збирали податки, в основному натуральний, з різних промислів, за продаж на торгах солі, риби, худоби, "ярмаркові", з купецьких підвід, "перевізне" через ріки, "куничне" з весіль.
Значні доходи давало оподаткування з горілчаного промислу, виробництво і продаж дьогтю і тютюну. За куріння горілки козаки та духовні особи платили "показанщину" в розмірі 50 коп. за казан, а селяни - по 1 крб. Тютюнову десятину платили з посівів, спочатку натурою, а з 1723 р. - по 60 коп. за пуд. За продаж горілки і дьогтю платили "повідеркове".Дуже обтяжливим для українського народу було безкоштовне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування ("порції"), фураж ("рації"). До 1707-1709 рр. збори були незначними. Після Полтавських подій на Лівобережній Україні постійно перебувало до 10 полків, а під час військових дій - значно більше. З 1716 по 1783 роки збори стали постійним податком - так звані "консистентські дочки".
Населення гетьманщини виконувало державні "загальнонародні" повинності, обов'язковість яких підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д. Апостола. Найбільш поширеною повинністю для селян і міщан було забезпечення російської армії підводами, конями, волами і погоничами для перевезення провіанту, пошти, чиновників. Українські козаки направлялися на будівництво каналів між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, на спорудження ліній укріплень, фортець, гребель, шляхів, мостів.
У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. - на всю Україну. В цьому ж році сталися зміни в розмірі податків: замість 1 крб. з селян і козаків збирали по 1 крб. 20 коп., з купців - 1% від заявленого капіталу, з поміщицьких і монастирських селян - по 72 коп. на рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали в казенне управління, і, крім подушного, вони платили податок в 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків.
Господарство і фінанси Запоріжжя
В економіці Запоріжжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство ж приносило вп'ятеро більший прибуток, ніж хліборобство. Поширеними промислами були рибальство, бджільництво й полювання. Ці галузі тривалий час залишалися головними джерелами запорізького багатства. Запорізьке господарство поступово еволюціонувало від простих до складних форм, від елементарних промислів у незайманому степу до організованого скотарства і рільництва.
Етапним у розвитку господарства Січі можна вважати 1734 р. - рік виходу запорожців з підданства Кримському ханству, повернення в Україну й заснування Нової Січі. Складаються умови для переходу від напівнатурального господарства до товарного. Природні й соціальні умови визначали організаційну форму запорізького господарювання в степу - зимівник (хутір). Так, один із зимівників останнього кошового отамана Петра Калнишевського знаходився в балці Водяній на відстані 50 км від Січі. Тут стояли три хати, одна з яких панська -двокімнатна, на чотири вікна, з дерев'яним дахом. У двох інших, критих очеретом, жили служники. На обійсті були також дві великі комори, хлів, два льохи, дві стайні, кузня і вітряк. Тут працювало ЗО робітників.
Д.І. Яворницький вважав, що зимівників було декілька тисяч. Більшість з них - дрібні напівнатуральні господарства. Індивідуальний сектор запорізької економіки можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнюється хазяйнуванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки досить демократичний, але він внутрішньо нестійкий.
На Запоріжжі в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, причисленому до війська. Щодо землі, січового й курінного майна - ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Але й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тогочасна військова власність тотожна сучасній державній власності. Тобто Січ мала (на зразок загальнонародної) колективну власність, здобуту завоюваннями або спільними зусиллями.
Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожний запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим і скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькі хутірські господарства-зимівники.