Історична школа в Німеччині

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, во¬дночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе¬сор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському універ¬ситеті, з 1863 р. став засновником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними рефор¬мами і навіть був одним із керівників організації «Verein flir Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціо¬логії, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має спра¬ву з економічним розвитком народів»'.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політеко¬номію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальнос¬ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економіч¬них теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «полі¬тична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна просте¬жити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фа¬за натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебрант бере спо¬соби організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо що¬до питань виробництва та обміну.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вар¬тості. Її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якос¬тям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соці¬ально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного гос¬подарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто привабливою, бо вона, по-перше, перед¬бачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, уважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького універ¬ситетів. Його праця 1853 p. «Політична економія з погляду історич¬ного методу» (перевидана 1883 p. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й по¬слідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Ро¬шера, ні в Гільдебранта.Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль¬ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільст¬ва, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досяг-ло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економі¬чна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії уза¬гальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаю¬ться незмінними, вона просто не може бути правильною.