Глобалізація
Де в чому з позицією С.Аміна спів¬звучна оцінка професора Принстонського університету (США) Б.Льюїса, особливо в плані розвінчування альтруїзму глоба-лізаційного проекту. "У будь-яку еру людської історії сучасність являла собою спосіб життя, норми і стандарти пануючої цивілізації, що поширювалася. Еллінські міста, Римська імперія, середньовічний християнський світ, іслам, а також ста¬родавні цивілізації Індії та Китаю - всі нав'язували свої норми і поширювали вплив далеко за межі імперських кордо¬нів". Тепер, продовжує Б.Льюїс, західна цивілізація є панівною, отже, західні країни й визначають стан сучасності.
В цілому ж, як здається, директор Інституту стратегічних досліджень Гарвард¬ського університету С.Хантінгтон досить виправдано врівноважив ідеалістичну картину сучасності неоліберальних дос¬лідників, наведену на початку статті, при¬земленими реаліями сьогодення, виз¬начивши, таким чином, наближену до об'єктивних параметрів "стартову" дос¬лідницьку позицію. Холодна війна закін¬чилась, пише С.Хантінгтон, проте між¬народна напруженість не послаблюється. СРСР розпався, але виникають нові центри сили та впливу, котрі можуть стати загро¬зою для Заходу. США залишились єдиною наддержавою, та опір їх диктатурі зростає. Замість "кінця історії" на шляхах гло¬балізації, конвергенції та вестернізації світ дедалі більше регіоналізується. Націо¬нальні держави зберігають своє значення і після розвалу системи "трьох світів", вони "все більше визначають свою прина¬лежність і свої групові інтереси в циві-лізаційних категоріях".
Справді, глобалізація виявила багато суперечливих явищ та вад, котрі поз¬бавляють можливості не тільки відтворити раціонально-цілісну картину світу, а й відпрацювати на її базі продуктивну стратегію розвитку людства.
У цьому зв'язку можна згадати занепокоєння, що його висловили ще
наприкінці 80-х років співробітники Лан¬кастерського університету (Великобри¬танія) Скотт Леш та Джон Уррі, які звер¬нули увагу на посилення чинників "дезор¬ганізації капіталізму", підкресливши, що "все, що забезпечувало міцність капі¬талізму, зокрема класів, промисловості, міст, окремих держав і навіть всього світу, все розвіюється у порох".
Перехід від історичного періоду, відзначеного переважанням національних економік з законодавчими та політичними рамками, властивими кожній окремій державі, до іншого етапу - глобальної економіки, з притаманними їй анархією світової валютно-фінансової системи та олігархією основних суб'єктів ринкової діяльності як двох головних форм рег¬ламентації світової економіки - не зробили світове господарство ефективнішим, а людство - згуртованішим.
Хвиля валютно-фінансової кризи 1997-1999 pp., що обійшлася країнам найбільш динамічного в економічному відношенні Азіатсько-Тихоокеанського регіону втратами у 2 трильйони доларів, "падінням середнього класу" та злетом злиденності в середньому з 7% до 14-20%, не тільки підірвала віру в "гло-балізаційні перспективи" людства, а й оголила суттєві розбіжності між США та Євросоюзом стосовно американського плану розбудови "світової фінансової архітектури".
Так, якщо США виходили у своїх оцінках щодо причин фінансової кризи з того, що вона спричинена місцевими чинниками, пов'язаними, зокрема, з ко¬рупцією в національних банківських сис¬темах та неефективним розміщенням фінансових ресурсів, то Євросоюз вбачав витоки її в радикальній фінансовій лібе¬ралізації 90-х років та заохочуваних МВФ реформах, котрі стимулювали спекуляцію.
З іншого боку, Євросоюз висловив незгоду з запропонованою США "новою всесвітньою фінансовою архітектурою", заснованою на прозорості, підзвітності, єдиних світових стандартах, мінімізації масштабів "морального ризику" та свободі руху капіталу. Натомість він запропонував розробку такої нової глобальної архітек¬тури, за якої світ буде поділено на валютні зони з певним ступенем захисту через державний контроль згаданого процесу.Досить симптоматичним є й віднов¬лення полеміки по обидва боки Атлантики навколо питань спроможності ринкових моделей - "неоамериканської", що віддає перевагу абсолютизації принципів інди¬відуального підприємницького успіху, та "рейнської", яка сприяє встановленню соціального консенсусу на довгострокову перспективу.
Вагання з фундаментальних позицій, на яких повинна базуватись глобалізаційна стратегія, виявляється і в помітному коригуванні уявлень про перспективи розвитку ринкової економіки у XXI сторіччі, що спостерігається в теоретичних роз¬робках Світового банку. Так. головний спе¬ціаліст цієї авторитетної установи Дж.Є.Сті-гліц, відзначаючи нежиттєздатність державної планової економіки, підкрес¬лює, що ринкова модель ані теоретично, ані історично "не може бути визнана спра¬ведливою". "Успіх, скоріш за все, може бути у ринкового соціалізму", - пише він.